Під нічним небом

– Привіт, пішли прогуляємось. 

– Ти хотів про щось поговорити? - Мері відчувала, що почервоніла, тому дивилась собі під ноги. 

– Так, але не тут. 

– Я не хочу далеко йти, гуртожиток невдовзі зачиняється. 

– Я змушений тебе розчарувати, сьогодні в гуртожиток ти вже не потрапиш. 

– Що за… 

– Протести не приймаються, ми зараз ідем на нічний сеанс у кіно. 

– Так а… 

– Я ж сказав, що не прийму відмови. 

– Та ким ти себе вважаєш?! Не приходиш, не дзвониш, та навіть смс-ку не напишеш спитати як в мене справи, а тут намалювався! Не піду я нікуди поки ти мені все не поясниш! 

– Шкода… тоді доведеться тебе понести. – з цими словами він зробив крок на зустріч і підхопив її на плече. 

– Відпусти, що ти робиш! Швидко постав мене на землю! 

– Навіть не подумаю. Я що, квитки даремно купував? 

– Я сказала поверни… 

– Не кричи, ти привертаєш непотрібну увагу. 

– Я піду з тобою.

– Що ти кажеш? – Хлопець продовжував крокувати вулицею, несучи її на плечі. 

– Досить, будь ласка. Я ітиму сама. 

Він присів і обережно поставив дівчину на землю. І миттєво спіймав руку, яка летіла йому по обличчю. 

– Це ж було вже - піднявся і відпустив руку. 

– Довбень! І що я з тобою тут роблю?

– Ідеш в кіно, хочеш пройтись під руку? 

– Пішов ти! – і взялася за підставлений лікоть. 

***

– Ти І-ДІ-ОТ! - Мері намагалась ляснути Піта по голові, а той закривався рукою. – Витягнув мене пізнім вечором подивитись бойовик? Чим ти взагалі думав? – дівчина, схоже, розійшлись не на жарт

– Та хороший же фільм… 

– Жодної романтичної сцени! Навіщо ти VIP - місця брав? 

– Так не було інших… 

Дівчина облишила спроби відлупцювати цього бовдура, надула губи і відвернулась. 

– Я повертаюсь додому… Ой! 

Вона знов опинилась на плечі. Ну що за манера така дурнувата?

– Куди ти мене знов несеш? 

– А що, вже поставити на землю не проситимеш? 

– Та неси вже, тобі корисно. Так куди ми йдемо? 

– Скоро побачиш – відповів хлопець і звернув у двір багатоповерхівки. Дійшовши до під'їзду, він поставив її на землю. 

– Взагалі то ми вже давно вийшли з Кам’ яного віку, коли чоловіки хапали жінку і несли її в печеру, не питаючи згоди. 

– Я чув, що тягли за волосся, так що радій. 

Мері провела рукою по своєму розкішному волоссю, уявивши картину, як він тягне її в печеру. Такий би міг запросто. Але що з нею буде далі? Спочатку це було весело, але почало викликати сумніви. 

Вони зайшли в ліфт, Пітер натиснув кнопку останнього поверху. 

– Слухай, а чи не надто ти швидкий? Ми так зовсім не домовлялись. 

– Не переймайся, я хочу дещо тобі показати. 

– Та от цього я якраз і боюсь. 

– Як в такій гарненькій голівці народжуються такі непристойні думки? 

– Нічого в мене не народжується. 

– Я думала ти ведеш мене до себе в квартиру, ти що на даху живеш? 

– Ні, я живу на 7-му поверсі, пішли, зараз все побачиш. 

На даху дівчина побачила садову гойдалку, схожу на підвішений диванчик, невеликий столик і кілька садових стільців. 

– Не печера, звісно, але я люблю це місце. Влаштовуйся, я зараз прийду. Якщо боїшся висоти, до краю не підходь. 

На  диванв-гойдалкі лежало охайнуто згорнуте простирадло. Те саме, яким вони вкривались у перший день знайомства. Цікаво, він просто не відніс його, чи була інша причина? 

З даху відкривався чудовий вид на нічне місто. Он міст світиться в вдалині, там їде останній, на сьогодні тролейбус. А ще на небі висів величезний місяць. От би на нього ближче поглянути. 

Поки Мері милувалась краєвидами,повернувся Пітер. В руках він тримав термос, 2 чашки і тарілку з печивом. 

– Пригощайся – він налив чашку і передав дівчині. – Це трав'яний чай, сподіваюсь тобі сподобається. 

– Дуже ароматний, дякую. Тут дуже гарно… 

– Я сюди нікого не воджу, щоб ти знала. 

– Ти невиправний. 

Після цих слів настала ніякова тиша. Піт розумів, що треба щось сказати, чи зробити, але якось не міг наважитись. Хлопець, який ніколи не ліз в карман за словом, раптом не міг підібрати нічого підходящого. 

– Ти хотів про щось поговорити – нарешті порушила її Мері. 

– Так… – хлопець потер потилицю, треба щось казати, але слова застрягли – тобі не холодно? 

– Трішки, але якщо ти сядеш поряд, мені буде затишніше. 

– Знаєш, Мері, я тобі так багато хотів сказати, але слова всі загубились… Я ніколи не думав, що таке може статись, але мені було б легше прокричати перед вікнами твого гуртожитку, щоб всі почули, ніж сказати це отак наодинці. 

– Думаю, в тебе ще буде такий шанс, але я б хотіла це почути раніше за всіх інших. 

– Так, я пам'ятаю, що обіцяв тобі раніше. Я… Знаєш, зі мною такого ніколи не було. Після нашої першої зустрічі, я постійно шукав тебе поглядом у натовпі. Твій силует в променях сідаючого сонця не давав мені спокою. А потім я тебе знайшов, і ти виявилась іще дивовижнішою. Та я постійно сумнівався… в собі… Я ніколи не заводив серйозних стосунків… Але зараз я не маю сумнівів. Мері, я кохаю тебе, будь моєю. 

– Якби ти був трохи уважніший, то зрозумів би, що я вже давно твоя.