Випадкові зістрічі не припиняються

Оскільки все налагодилось, подвійне побачення врятоване, Ден не буде дуже дутись, він розвернувся і попрямував до гуртожитку звичним маршрутом через алейку. В глибині душі сподіваючись зустріти дорогою когось важливого. 

Сьогодні був день чудес. Інакше як можна було пояснити побачене. Вона була на тій самій лавці. Сиділа з нахиленою головою. Може він таки наважиться підійти? Це ж не складно сказати “привіт”, а там уже може якось воно складеться. Він сповільнив рух, намагаючись зібрати купу всю свою сміливість. 

Проте щось було не так. Дівчина не втикала в телефон. Він лежав поряд на лавці, перевернутий екраном вниз, а сама вона плакала. Піт вирішив, що найкраще слово, яке описує цей плач - взахльоб. До такого повороту подій він точно не був готовий. Може пройти повз? Може їй і так погано, а він тут… 

Так, дівчата іноді плачуть через дрібниці. Неодноразово доведено молодшою сестрою. Але ж не посеред вулиці. Хочеш просто поплакати, зачинись в кімнаті і плач, а тут посеред вулиці - напевно щось серйозне. 

Треба щось зробити. А що? Сказати “не плач”? Тупо. Це ніколи не діяло. А що подіє? З цими думками він порівнявся з нею і на подальші роздуми часу не лишилось. 

– Гей, що сталось, тебе хтось образив? 

– Життя! - випалила дівчина, не підіймаючи голови. - іди геть, бачиш мені не до нових знайомств

– Шкода, а я якраз полюбляю знайомитись з ридаючими посеред вулиці дівчатами. 

– Ну що за людина, га? Не бачиш, що я не в настрої? Іди куди йшов. 

– О, добре, якраз я сюди і йшов. 

От зараз вона йому вмаже. Все одно хто це такий, чого він причепився. Ох, перехопив зап'ястя, тоді іншою рукою. Друге також виявилось впійманим сильною рукою. Ще й волосся закрило очі, не видно нічого. Може закричати, зараз же білий день. Точно хтось зможе допомогти. 

– Стій, не кричи, я не заподію тобі зла. Просто захищав обличчя. Хай воно може й не надто привабливе, але для мене все одно дороге. 

Повільно відпустиши її руки і, про всяк випадок, відступив на крок назад. 

Руки вільні, нарешті можна відкинути волосся і подивитись на цього нахабного “добродія”. 

– Ти?! 

– Я. 

– Знов ти

– Знов я. А кого ти хотіла б побачити? 

– Придурок! Я нікого не хотіла побачити. 

– То чому ти тут плачеш на самоті? 

– Де хочу там і, плачу! Ти про мене нічого не знаєш! 

– Так не знаю, навіть ім’я. 

– Мері, – тихо промовила дівчина і шморгула носом, витираючи сльози тильною стороною долоні. 

– Мері? Як Поппінс? - протягнув їй серветку. 

– Яка ще Поппінс, що ти верзеш? 

– Ну, няня - чарівниця з книжки. 

– Не думала, що

– Такі як я читають книжки? 

– Не перебивай! Не думала, що хтось іще таке памʼятає. 

– Вибач, я ненавмисно. В школі на зарубіжній вчили. Мені випало переказувати, от і запам'яталось. 

– Так може й ти ім’ я назвеш. 

– А, так, Пітер

– Як Пен? 

– Ага, як Пен. Друзі звуть мене Піт

– А мама? Як мама тебе зве? 

– Яка ти швидка, ми ще не почали зустрічатись, май терпіння для таких особистих питань. 

– А ти, виявляється, неабиякий нахаба. Думаєш якщо зміг заспокоїти дівчину, що плаче, так вона одразу тобі на шию кинеться. 

– Я б з такою легковажною дівчиною ніколи не зустрічався б. Це скільки мороки, слідкувати щоб вона десь не засмутилась дорогою… Тому я буду вдячний, якщо ти не кидатимешся мені на шию. 

– Та ось розбіглась! 

– Ну от на цьому і порішили. Тепер, коли ти трохи заспокоїлась, давай розберемось із проблемою, яка привела до такого стану. 

Те, що головна проблема зараз стояла прямо перед нею Мері, звісно, говорити не збиралась. Та й чи головна? Хоча, напевно таки головна. Юля тричі її питала, чи не хоче та на побачення замість неї. І Мері три рази відмовила. Думала, що не хотіла. А коли шанс був втрачений, зрозуміла, що таки хотіла. Розбитий телефон і зламаний ніготь тільки стали каталізатором. І сльози просто полились річкою. 

– Ти завжди такий практичний? Може дівчині хочеться щоб її хтось пожалів, а не кидатись одразу вирішувати проблеми? 

– Станеш моєю дівчиною, буду жаліти, а зараз давай вирішувати проблеми. 

– Ні, ну ти глянь яка нахаба! То не кидайся, то стан дівчиною. Що ти взагалі, собі нафантазував. Чи й не рятівник, розберусь сама. 

– Добре, тоді я пішов, - сказав він і розвернувся в інший бік. 

– Ти отак підеш і кинеш заплакану дівчину посеред вулиці на призволяще? 

– Саме так, ногами просто піду. Тобі вже нічого не загрожує, у нас досить спокійний район. Тим більше, ти сама сказала, що розбереш я зі своїми проблемами самостійно. 

– Ну й вали, ідіот - образилась дівчина і всілась на лавку. 

– Та куди ж я тепер піду? Бачу ж, що не хочеш цього.

– Ну що за зануда, ти собі сам не противний? 

Він пропустив ці слова повз вуха

– То які неприємності довели цю загадкова красуню до сліз? 

– Знов ти за своє. Так я ніколи не погоджуюсь стати твоєю дівчиною. 

– А в мене були шанси? 

– Ти існує і я існує, значить шанс є. А от ймовірність чим далі тим швидше прямує до нуля. 

Ну що робити з цією дівчиною? Він сів на вільне місце поряд. Між ними лежав телефон і  сумочка. Спочатку він припустив, що її засмутилась розмова чи повідомлення, тому девайс лежав екраном вниз, проте поглянувщи ближче, стало ясно, що проблема в самому гаджеті. Він був в пилюці. Це зовсім не властиво дівчачим телефонам. Невідомо звідки він це знав, але був абсолютно в цьому впевненим. 

– Фьост проблем детектед! Розбитий смартфон і мене мало не довів до сліз, що говорити про тендітну дівчину. 

– Я ще ніготь зламала, - знов хлипнула Мері

– Так, тільки не розкисай знову. Добре? Ще один сеанс я не витримаю. Засмучусь і теж сяду плакати поряд. Тобі треба такий хлопець? 

– Знов ці дурнуваті жарти!