Розділ 17. Ізабель

Світло в її кімнаті ледь тремтіло — свічка догоряла, залишаючи тінь на стінах. Ізабель сиділа за туалетним столиком, розчісуючи густе темне волосся. У дзеркалі — не втомлена жінка, а образ гордої левиці, яка готувалась до полювання.

Колись вона була всім для Дієго. Гарна, впевнена в собі, жінка з впливовими родинними зв’язками. Її будинок був для нього місцем відпочинку, спокою, і трохи забороненої втіхи. Але він перестав приходити.

З того моменту, як з’явилася ця східна дівчина з темними очима, Ізабель більше не спала спокійно. Вона спершу сміялась — чергова забаганка Дієго, дитячий каприз. Але з кожним днем, з кожною мовчанкою, з кожною відмовою — її гнів наростав, мов приливна хвиля.

Вона дізналася все: ім’я — Аміра. Її родина. Її чоловік. Навіть місце, де вона жила. Слуги Ізабель слідкували за кожним кроком суперниці. І тоді… вона вирішила, що буде не просто свідком кінця цієї історії — вона стане його автором.

— Ви кажете, хочете справедливості? — голос її був солодкий, але небезпечний, як отрута.

— Він зрадник корони. Нам потрібні докази. — відповів лейтенант, що сидів навпроти.

Ізабель поклала на стіл згорток — листи, уривки, навіть карту із маршрутом, яким Дієго колись водив її до заміського будинку. Вона все зберігала. Все.

— А ще… я знаю, де він ховається зараз.

Її очі палали в темряві, як очі хижачки.

— Я не дозволю якійсь… мавританській дівчинці відібрати в мене чоловіка, що мав належати мені.

Пізніше, в своїй кімнаті, вона розстелила на ліжку хустку, що колись залишив Дієго. Пригорнулась до неї і прошепотіла:

— Якщо я не можу тебе мати… тоді ніхто не матиме.