Розділ 1. Коли місяць ховається в піску

Гранада, січень 1492 року

Аміра знала, що вино тієї ночі буде гірким. Як і її серце.

Вона стояла на мармуровому балконі батьківського дому, закутана в тонкий шерстяний шалик, і дивилась, як над горами Сьєрра-Невада сходить тьмяний місяць. Повітря було напоєне димом, а десь далеко — за міськими мурами — стогнали гармати.

Але найбільше її лякала тиша всередині міста. Ні пісень. Ні співу муедзина. Ні дитячого сміху.

— Ти знову стоїш тут, наче тінь, — пролунав голос за спиною.

Це був її батько, лікар Яхья ібн Фарук, втомлений, сивочолий чоловік із добрими очима.

— Місяць нічого тобі не скаже, доню. Навіть якщо дивишся на нього з надією.

Аміра усміхнулась уголос. Її усмішка — коротка, ледь помітна — завжди була як зойк серед мовчання.

— Він принаймні не бреше, аба. Ані як султан, ані як Фердинанд.

Яхья зітхнув і простяг їй обмотану папером амфору.

— Випий. Це — наше останнє вино з Альпуахарри.

— Ти ж сам казав, що воно — для свят, — сказала вона, ковтаючи терпкий гіркуватий смак смоли й фініків.

— Сьогодні — свято кінця.

Вони мовчали. Місяць повз над дахами, наче повільний галеон. Унизу, у дворі, спалахнуло світло — служка запалював смолоскип. За тінями кущів жасмину щось прошепотіло.

Аміра відчула це першою — як тріск у повітрі перед бурею. Вона озирнулась. І в ту ж мить з саду вийшов він.

У темному плащі, закривавленими руками, кульгаючи — Хасан. Її Хасан Він був її чоловіом віднедавна, перед посиленням наступу  іспанців на місто вона стала його дружиною . Колишній поет, нині — привид, лідер опору, якого давно вважали мертвим.

— Аміро, — його голос був сипкий, але живий.

— Хасане?.. — вона зробила крок. — Це… ти?

Але замість відповіді він похитнувся. І впав їй до ніг.