Демократичний квартет

Гумористична театральна мініатюра

Дійові особи

Осел, Козел, Мартишка, Ведмідь – персонажі по аналогії з байкою Івана Крилова «Квартет». Їхні музичні інструменти – бас, альт, дві скрипки.

Музиканти розв’язують проблему взаємодії та управління оркестром

за допомогою відомих демократичних принципів.

(Фонограма «Оркестр налаштовується».)

ОСЕЛ (начальницьким тоном). Так, хлопці, сідаймо всі по місцях! Панове музиканти, не гаймо часу! Працюємо. Ставте ноти. Дивимося на мене. Граємо від першої цифри, коли я подам знак починати.

КОЗЕЛ (обурено). Знак? Який ще знак? А чого це ти тут взагалі розкомандувався? Ти диви, який! Ти що, найстарший? Найрозумніший, чи що? Діловий?

ОСЕЛ (впевнено). Так, я тут найстарший. А чого б і ні? Звісно, що я найстарший. Так вже воно є. Я керівник оркестру, диригент. Хтось заперечує? Хтось незгодний?

КОЗЕЛ. Я незгодний. З якого це переляку ти диригент? Хтось тебе призначав? Хтось тебе обирав?

ОСЕЛ. Звісно, що я диригент. Тут нема чого обирати. Я маю найгучніший голос. Це всім відомо. Тому я й маю керувати творчим колективом.

КОЗЕЛ (гордовито). Мене не обходить твій голос. Ми ж збираємося грати на музичних інструментах, а не співати. Тому не треба так голосно кричати.

ВЕДМІДЬ (повільно). Так-так. Голосно кричати – не потрібно. Бо вже дзвенить у вухах.

КОЗЕЛ. Головою оркестру маю бути я, бо у мене найбільші роги. Завдяки рогам мене добре видно звідусіль. Я видний артист. Хоча… кому я все це кажу? У вас, шановні, рогів взагалі немає. Відсутні, і я так підозрюю вже давно. Хто ж це вас з такою вадою прийняв до оркестру?

ВЕДМІДЬ (сердито). У мене рогів немає, але тобі твої я обламаю дуже просто.

МАРТИШКА (доброзичливо). Хлопці, не сваріться. З рогами чи без рогів, але нам треба зіграти музичну п’єсу. Ми маємо це зробити, бо ми оркестр. Для цього ми й зібралися. Інструменти є, музиканти є. Ось ноти. Тож сідаймо за визначеним порядком та починаймо репетицію.

ОСЕЛ. Ні! Ми не можемо почати репетицію просто так. Спочатку треба обрати диригента, керівника. Хтось один має керувати та крикнути «Почали». Без цієї команди грати не вийде. Якщо вже ви не хочете визнати головою мене відповідно до первинного оголошення… то треба визначити, хто з нас найкращий. Якось… за творчими ознаками. Хто що вміє? Я можу всіх перекричати! Мене добре почують усі слухачі.

ВЕДМІДЬ. А я можу всіх заламати, неголосно та спокійно.

КОЗЕЛ. В мене найдовші роги, мене добре бачать всі глядачі.

МАРТИШКА. А я серед вас найспритніша.

ВЕДМІДЬ. Найспритніша? Ну, може, тебе я і не дожену. Але якщо дожену, то вибачай, заламаю.

МАРТИШКА. Не треба нікого заламувати. Треба все вирішити сучасним демократичним методом.

ВЕДМІДЬ. Як це? Я пам’ятаю вже щось подібне було… раніше. Методи якісь були… Ми пробували сідати у різному порядку та грати як квартет. Але все ж таки у нас музика не виходила. Потім ми запитали Солов’я щодо того, яким чином нам краще сідати. А він з нас насміявся та й усе… Такий собі трапився соловейко… неприємний. То про що зараз йдеться?

МАРТИШКА. Йдеться про демократію. Про вибори. Через голосування. Я таке бачила в інших оркестрах. Я бачила, як інші музиканти обирали собі диригента. Потім грали музику. Виходило непогано. Ми маємо зробити так само.

ОСЕЛ. Я теж про таке десь чув. Але точно не знаю, що воно та і як.

МАРТИШКА. Я чула та бачила. Треба спочатку висувати кандидатури, балотуватися.

ВЕДМІДЬ. Балуватися ви, мавпи, гаразді. Це відомо.

МАРТИШКА. Не балуватися, а балотуватися. Хоча… я великої різниці не вбачаю. Це спочатку. Потім треба влаштовувати дебати, тобто сперечатися на публіці. Кожен має вихваляти свій інструмент.

ВЕДМІДЬ. Я сперечатися не буду, просто всіх заламаю.

МАРТИШКА. Ой, лишенько! От з такими кандидатами влаштовувати вибори – сама халепа. Але все ж таки треба спочатку дебатувати. А вже потім голосувати, тобто ставити хрестики на спеціальних папірцях. Не думаю, що це складно. Ми зможемо.

ОСЕЛ. Хрестик у папірці я поставити зможу, не проблема.

КОЗЕЛ. Я також зможу. Що ж тут складного!?

ВЕДМІДЬ. Гаразд. І це все?

МАРТИШКА. Та мабуть, що й все. Потім я у тих папірцях порахую хрестики. В кого більше хрестиків – той диригент. Після цього вже можна буде сідати біля нот та грати. Диригент візьме до рук паличку та почне керувати оркестром. І його всі слухатимуть. Кажуть, тоді музика сама поллється наче дзвінкий струмочок. Я чула так.

ОСЕЛ. Добре. Паличку я візьму. Керувати буду. Згоден. Не вмовляйте.

КОЗЕЛ. Чого це знову ти? Паличку візьму я.

ВЕДМІДЬ. А я вас заламаю без палички, будете слухатися мене.

МАРТИШКА. Слухатися ви будете того, хто набере найбільше голосів. А рахувати їх буду я, бо я найспритніша та лише я взагалі вмію рахувати.

ОСЕЛ. Е-е-е… Маю підозру, що мій голос не врахують.

КОЗЕЛ. Що там твій голос?! Якщо Мартишка буде рахувати хрестики, то вона «не помітить» мої гарні довгі роги. Так не можна.

ВЕДМІДЬ. Я хоч рахувати взагалі не вмію, але можу ваші скрипки надіти вам на голови чи на роги. І тобі, пустунко, також щось «підберу» на голову… якусь віолончельку.

МАРТИШКА. Ото таке! «Дякую» тобі, клишоногий…

(Фонограма «Жахлива скрипка».)

МАРТИШКА. Але ж знову музика не йде… не ллється… не тече… Щось ми знову робимо не так. Вже сідали різним чином. Було… але не пішло. Мінялися інструментами. Все марно. Мінялися нотами. Знову згоди не дійшли. Минулого разу питали поради у Солов’я. Не пішло все одно. Злагоди немає. (Походжає.)