Поет і Прозаїк

Гумористична театральна мініатюра для літераторів

Дійові особи:

Прозаїк – цинічний і насмішкуватий. Розмовляє глузливо та агресивно. Жестикулює.

Поет – задумливий і меланхолійний лірик. В руках ручка та аркуш паперу або записник.

Приятелі дискутують щодо проблем різних видів літератури.

ПРОЗАЇК. Вітаю, шановний колего!... (Походжає коло Поета.) О, що я бачу? (Придивляється.) А що це у вас вигляд такий занепокоєний... чи задумливий? Чи не пишете ви, колего, черговий шедевр? А-а-а, так, так, так. Бачу, бачу. Ось вони, рядки на папері. Хе-хе… та це ж начебто вірші? (Зневажливо.) Знову вірші…

ПОЕТ (задумливо дивлячись вгору). Так, так… ось… пишу. Нахлинуло, чи знаєте…

ПРОЗАЇК (розв'язно). Так ви, шановний, тоді робіть обличчя простіше. А то таке враження, що розв'язуєте світову проблему.

ПОЕТ. Світову?... Може бути й так… Ось прийшло натхнення. І я схильний думати, що Любов і є головною світовою проблемою. Спали на думку кілька рядків на цю тему. Вирішив черкнути, поки свіжо в пам'яті.

ПРОЗАЇК (глузливо). Щодо натхнення у вас, то прямо скажу, його видно навіть неозброєним оком. Стоїть людина і дивиться на небо. Там, прямо на небі, швидше за все, текст і написаний. Безпосередньо. (Убік.) Тільки ось вигляд у нього при цьому дещо дурнуватий і розсіяний. (До залу.) Відразу можна зрозуміти – людина пише вірші. Ну… поет… що з нього візьмеш?

ПОЕТ. Так, ось підбираю риму до слова «кохання»... (Зітхає.)

ПРОЗАЇК. Ну, це якраз нескладно – «кохання, зітхання, прохання»… Ось я знаю, що вас, усіх поетів, відрізняє від звичайних літераторів. (Убік.) Та й узагалі, від нормальних людей. (До залу.) Це погоня за римою та задумливий вигляд. Всі відчужено дивляться в небо або, у крайньому разі, на захід сонця. Відповідно до ситуації.

ПОЕТ. Так, природа надає поетові натхнення. (Пафосно.) Стихія! Космос! Всесвіт! Буття!... До речі, а яка може бути рима на слово «буття»?

ПРОЗАЇК. Взуття! Мені б ваші проблеми! Підбирати слова у пари, щоб виходило звучно? Фу! Одна з найбезглуздіших витівок. Нісенітниця. Це від неробства, коли вже зовсім робити нічого. Ось дайте мені спокої! Навіть не збираюся забивати собі голову подібною нісенітницею.

ПОЕТ. Як же тоді, на вашу думку, писати чуттєво, висловлювати красиву думку? Га?

ПРОЗАЇК. А ось так і висловлювати, без жодних рим та задумливого вигляду! Потрібно думку правильно формулювати. От і все. Просто словами. Думка має бути розумною і зваженою, а не красивою і не чуттєвою. Це можна написати й без жодних рим. Просто прозою. Проза, Її Величність Проза – ось найкращий вид літератури! Роман, повість, розповідь – ось чим варто займатися літератору, що поважає себе. А не ваше, ось це все... з придихом та сльозами. (Удавано рюмсає.)

ПОЕТ. Помилуйте, а як висловити без рими те почуття, коли часто б'ється серце?

ПРОЗАЇК. Коли часто б'ється серце – це називається аритмія, це підвищений тиск. Медична проблема. Це недолік та хвороба. Таблеточку відповідну треба. Хоча б корвалол. Ось вона й допоможе.

ПОЕТ (пафосно). А як же висловити те млосне хвилювання, коли хочеться співати або літати?

ПРОЗАЇК. Від хвилювання знову ж таки існують таблетки, тільки інші. Хоча б, наприклад, валер'янка. А співати? Співати – це у караоке.

ПОЕТ (підвищує голос). А ось тут вже ні, не згоден я з вами. Поезія – це найвище мистецтво! Поезія – це все тонке, патетичне. Це ямб та хорей, амфібрахій та анапест. Вони виражають сильні почуття. А ви все спрощуєте, колего.

ПРОЗАЇК (зневажливо). А ви все ускладнюєте, колего. Абзац, розділ, простий рядок – ось достатній інструмент для літератора. Якщо вам є що сказати, то цього цілком достатньо.

ПОЕТ. Ось ні, знову незгодний. А як же пісня? Пісня!!! Її ви як напишете без ритміки та рими? Чи знову «простим рядком»?

ПРОЗАЇК. Хм... Пісні – це капризи та химерні вигадки. Вони не варті уваги серйозного літератора. Ахи та охи. (Глузливо.) Сю-сю-пу-сю. (Співає.) Ла-ла-ла… Кохання-зітхання. Несолідно. Можна і без них обійтись.

ПОЕТ. Ох, ця ваша не римована тарабарщина. Ані відчуття передати, ані пісню скласти. Не те! Не розумію. Будьте серйознішим!

ПРОЗАЇК. Авжеж, ми, прозаїки – люди серйозні, віршиків не пишемо. Не зітхаємо, дивлячись на місяць, на ямби-хореї не молимося, за римою не женемося.

ПОЕТ. Так, дожилися... перегинаєте ви палицю, колега. Так недалеко дійти й до заперечення…  Лесі Українки! (Жест застереження.) А там, дай вам волю, ви й на самого Шевченка замахнетесь. Це вже перебір!

ПРОЗАЇК. Не треба мене лякати своїми авторитетами. Панас Мирний… та-а-а… е-е-е (Згадує.) Олександр Дюма – ось апостоли та авторитети. Прозаїки! Серйозні письменники. Віршиків всяких не писали. Поважаю!

ПОЕТ. Але ж у Лесі та Шевченка теж є проза. Вони писали у різних жанрах.

ПРОЗАЇК. Так, це їх дещо вибачає. А ось решта поетів... ну, ті, які відзначилися лише малоформатними віршиками – ці не цікаві з погляду високого мистецтва.

ПОЕТ. Та ні, вам кажу. Поезія – високе мистецтво саме собою. Тонкі почуття!

ПРОЗАЇК. Нічого високого не бачу. А книжечки із віршами точно тонкі. Самі віршики коротенькі. Так, подекуди поеми довші зустрічав... і то рідко. Рідко буває, але хоч щось гідне шанування з віршів, то це поеми. А так – ні. Решта, коротке – не формат. Не те! Фу! Ось «Мертві душі» –  це те, серйозна річ, не вірші якісь. Хоч і назвали чомусь поемою.