Розділ 32

❤️🔥😍
Вечір огортав квартиру м’яким світлом ламп і тихою музикою, що ледь чутно лилася з колонок. Еллі крутилася на кухні босоніж, у великій футболці Коула, яка спадала з плеча. На плиті повільно кипів соус, у духовці доходила запечена паста, а в повітрі змішувалися запахи базиліку, часнику й дому — того самого дому, який вони почали створювати разом.
Коул з’явився у дверях кухні непомітно. Він спершу просто сперся на одвірок і дивився на неї — як вона наспівує щось собі під ніс, як усміхається, навіть не знаючи, що на неї дивляться з такою ніжністю.
— Ти щось задумала, — усміхнувся він.
Еллі озирнулася.
— Вечерю, — гордо відповіла вона. — І не смій казати, що замовив би піцу.
— Я навіть не думав, — він підійшов ближче, обійняв її ззаду, притиснувшись щокою до її волосся. — Це виглядає… і пахне неймовірно.
— Як і ти після репетиції, — тихо відповіла вона, ледь торкнувшись його рук.
Вони вечеряли повільно, сміялися, згадували дурні моменти з туру, перебивали одне одного. Це був той самий затишок, у якому не потрібно гучних слів — тільки погляди, випадкові дотики й відчуття «я вдома».
Коли посуд залишився в раковині, Коул потягнув Еллі за руку.
— Ходімо, — сказав він тихо, але в його голосі було щось, від чого в неї перехопило подих.
У ванній загорілося тепле світло, і за кілька секунд шум води заповнив простір. Пара здіймалася в повітря, ніби відгороджуючи їх від усього світу.
Вони стояли під струменями води, близько-близько, і час ніби сповільнився. Краплі ковзали по шкірі, їхні лоби торкнулися, подихи змішалися. Коул обережно провів пальцями по її спині, ніби вивчаючи кожен сантиметр, ніби боявся пропустити щось важливе.
— Я люблю ці моменти, — прошепотів він. — Коли ми просто… ми.
Еллі відповіла поцілунком — повільним, глибоким, таким, у якому було більше почуттів, ніж слів. Світ звузився до тепла води, до близькості, до відчуття повної довіри. Вони сміялися, шепотіли щось одне одному, губилися в дотиках і знову знаходилися.
Це була не просто пристрасть — це була єдність, у якій не існувало поспіху.
Коли вони, загорнуті в рушники, вийшли з ванної, квартира знову зустріла їх тишею й м’яким світлом. Еллі притулилася до Коула, поклавши голову йому на плече.
— Знаєш, — сказала вона сонно, — я ніколи не думала, що щастя може бути таким… простим.
Він поцілував її в скроню.
— А я ніколи не думав, що дім може бути людиною.
І в цю мить вони обоє знали: попереду ще буде багато доріг, сцен і випробувань. Але цей вечір — з вечерею, парою і теплом — назавжди залишиться їхнім маленьким всесвітом. 

💔🔥🎸
Ранок починався тихо. Занадто тихо — так, що Еллі відчула це ще до того, як пролунав різкий дзвінок у двері.
Коул саме наливав каву, коли звук розрізав простір квартири. Він завмер. Його плечі напружилися, ніби тіло впізнало небезпеку раніше за розум.
— Ти когось чекаєш? — обережно спитала Еллі.
Він мовчки похитав головою й пішов до дверей. Відчинив — і повітря в квартирі змінилося миттєво.
На порозі стояв його батько.
Зім’ятий плащ, важкий погляд, у якому не було ні тепла, ні сорому. Лише звична зневага й щось жадібне, липке.
— Нам треба поговорити, — сухо сказав він.
Коул не запросив його зайти.
— Нам немає про що говорити.
Батько скривив губи.
— Мені потрібні гроші.
Це прозвучало так буденно, ніби він просив солі. І в цю секунду Коул засміявся. Коротко. Гірко.
— Гроші? — він сперся рукою на одвірок. — А де твої гроші, тату?
Ті самі, через які ти роками казав мені, що я дурень. Що музика — це маячня. Що я нічого не вартий.
Чоловік зітхнув, ніби йому набридла ця розмова ще до її початку.
— Я збанкрутував. Мене обдурили.
Коул зробив крок уперед. В його голосі не було ані співчуття — лише холод.
— То тепер виходить, що тупий у нас ти, а не я.
Грошей я не дам. Ти дарма прийшов.
Батько повільно перевів погляд на Еллі. Оцінив. Зневажливо. Потім знову на Коула — і виплюнув слова, як отруту:
— Це через цю хвойду?
Еллі ахнула. Серце вдарилося об ребра так сильно, що на мить стало важко дихати.
Вона навіть не встигла нічого сказати.
Коул ударив.
Різко. Без вагань. Кулак врізався в щелепу батька з глухим звуком, від якого Еллі здригнулася. Чоловік похитнувся й відступив назад.
— Не смій, — прогарчав Коул, — ніколи не смій називати мою дівчину хвойдою, ти шматок лайна.
Його голос тремтів — не від страху, від люті. Старої, накопиченої роками.
— Забирайся з мого дому. Зараз же.
Поки я не викликав поліцію. І не сумнівайся — я це зроблю.
Батько підняв на нього очі, повні злості й приниження.
— Ти не посмієш…
Коул нахилився до нього, дивлячись прямо в зіниці.
— Посмію. Бо я вже не маленький хлопчик, з якого ти знущався.
Тобі зрозуміло?
Тиша повисла важкою плитою.
— А тепер пішов звідси.
Двері зачинилися з гучним хлопком.
У квартирі знову стало тихо — але це була інша тиша. Ламка. Болісна.
Коул стояв, опустивши руки. Плечі тремтіли. Еллі повільно підійшла до нього й обійняла зі спини, притулившись щокою між його лопатками.
— Ти не та людина, якою він намагався тебе зробити, — прошепотіла вона.
Він закрив очі.
— Я знаю, — хрипко відповів. — Але інколи минуле приходить без дозволу.
Вона міцніше стиснула його.
— Тепер у тебе є дім. І люди, які тебе люблять.
Коул накрив її руки своїми.
— Дякую, що ти тут, Еллі.
І в цю мить він остаточно зрозумів: усе, що було до цього — більше не має над ним влади.