Розділ 31

❤️🎸🔥
Репетиційна зала зустріла їх знайомим гулом — легкий запах кави, металу й апаратури, розкидані кабелі, приглушене світло. Еллі поставила пляшку з водою на підлогу біля мікрофона й одразу відчула: щось не так.
Майк уже сидів за барабанами. Занадто рівно. Занадто зібрано. Він не жартував, не кидав реплік, не відбивав випадкові ритми, як робив зазвичай. Джеремі стояв трохи осторонь, перевіряючи сет-лист на планшеті, але кожен його рух здавався обережним — ніби він постійно боявся зробити зайвий крок.
Коул нахилився до Еллі й тихо сказав:
— Ти це теж відчуваєш?
— Так, — так само тихо відповіла вона. — Повітря… наче натягнуте.
Алекс підійшов до Майка.
— Готовий?
— Завжди, — коротко відповів той, не піднімаючи очей.
Джеремі зробив крок уперед.
— Почнемо з “Second Time Alive”, як домовлялись. Я перевірив таймінг—
— Я знаю таймінг, — різко перебив Майк.
Тиша різонула сильніше, ніж крик.
Еллі ковтнула повітря й узяла мікрофон.
— Давайте просто зіграємо, — м’яко сказала вона. — Музика допоможе.
Перші акорди пішли рівно. Професійно. Але не разом. Майк грав чітко, майже механічно. Коул намагався ловити його ритм, але відчував — між ударами бракує дихання. Алекс раз у раз поглядав то на Майка, то на Джеремі.
На приспіві Еллі спіткнулась на ноті. Не через техніку — через напругу.
— Стоп, — сказав Коул, опускаючи гітару. — Так не піде.
Майк підняв очі. Вони були холодні.
— Що не так?
— Ми не разом, — відповів Алекс прямо. — І це відчувається.
Джеремі стиснув планшет у руках.
— Якщо я заважаю, я можу—
— Ти не заважаєш, — різко сказав Майк. — Просто… тримайся подалі від мене.
Слова впали важко. Еллі відчула, як у неї стискається груди. Вона підійшла ближче до барабанів.
— Майк, — обережно почала вона. — Ми не ліземо у твоє минуле. Але якщо воно зараз тут… воно впливає на всіх нас.
Майк відвів погляд. На мить. Цього було достатньо, щоб побачити — там не злість. Там біль.
— Я справлюся, — глухо сказав він. — Просто… дайте мені час.
Коул кивнув.
— Ми команда. Ніхто нікого не замінює. Але ми маємо грати чесно — і з собою теж.
Репетиція продовжилася. Краще. Але напруга не зникла — вона осіла десь між ударами барабанів і паузами між словами. Еллі співала, вкладаючи в кожен рядок не лише пісню, а й тиху надію: що вони зможуть пройти і це.
Коли музика стихла, Джеремі тихо сказав:
— Я не прийшов руйнувати. Я прийшов допомагати. Навіть якщо мені доведеться мовчати.
Майк нічого не відповів.
Але цього разу він не пішов першим.
І це було маленьким, крихким — але кроком уперед. 

❤️🎸🔥💔
Репетиційна зала спорожніла поступово. Двері зачинилися за Алексом, Коулом і Джеремі, їхні голоси стихли в коридорі, і простір наповнила тиша — густа, важка, але не ворожа. Лише слабке гудіння підсилювачів і запах металу та дерева.
Майк залишився за барабанами. Він не зняв навушники, але й не грав. Просто сидів, опустивши погляд, крутячи паличку між пальцями так, ніби боявся зупинитися.
Еллі кілька секунд вагалася, а потім підійшла ближче. Вона не стала одразу говорити — дала цій тиші трохи пожити.
— Ти… в порядку? — обережно спитала вона.
Майк зняв навушники.
— Так, — автоматично відповів він. Занадто швидко. — Все нормально.
Еллі сіла на край сцени, навпроти нього.
— Можеш не вдавати зі мною, — тихо сказала вона. — Я відчуваю, що між тобою і Джеремі щось є. Якщо хочеш — можеш розповісти. Я нікому не скажу.
Майк усміхнувся криво, без радості.
— Нема чого розповідати. Справді.
Він на мить замовк, а потім додав:
— Просто… колись я був дурним, закоханим хлопчиськом. Повірив не тій людині. А та людина… — він ковтнув повітря, — розбила мені серце.
Слова зависли між ними. Еллі відчула знайомий біль — той, який не зникає, навіть коли життя ніби налагоджується.
— Я розумію, — тихо сказала вона. — Про розбите серце… я знаю, мабуть, краще, ніж хотіла б.
Майк підвів на неї погляд. У ньому не було жалю — лише впізнавання.
— Але, — продовжила Еллі, — іноді люди справді змінюються. Іноді вони хочуть виправити свої помилки. Не завжди варто одразу пускати їх назад у своє життя… але, можливо, варто хоча б дозволити їм сказати правду.
Майк видихнув і сперся ліктями на коліна.
— Можливо, — нарешті сказав він. — Я просто… не думав, що побачу його знову. Після стількох років.
Він гірко всміхнувся.
— Ми не бачилися три роки. І я був упевнений, що це назавжди.
Еллі кивнула.
— Неочікувані зустрічі завжди болять найбільше.
Вона підвелася і підійшла ближче. Не торкнулась — просто була поруч.
— Знай, — м’яко сказала вона, — якщо ти колись захочеш поговорити. Про це. Або про будь-що інше. Я з радістю тебе вислухаю.
Майк мовчав кілька секунд. Потім кивнув — повільно, ледь помітно.
— Дякую, Еллі.
У цей момент у залу повернулося світло з коридору, дзенькнули двері, і тиша знову стала звичайною. Але між ними залишилося щось нове — тиха, міцна дружба, у якій не потрібно було нічого доводити.
Іноді цього достатньо, щоб не зламатися.