Розділ 29

❤️🔥🎸
Аеропорт завжди звучав однаково — шелест кроків, приглушені оголошення, дзенькіт валіз і тисячі коротких прощань, загорнутих у поспіх. Еллі не любила ці місця. Вони завжди забирали з собою щось тепле.
Сесілія стояла біля стійки реєстрації з валізою, на якій досі висів клубний браслет — яскравий, трохи зім’ятий, але вперто не знятий.
— Ти серйозно летиш із цим? — Еллі кивнула на браслет, усміхаючись.
— Це доказ, що я ще жива, — Сес підморгнула. — І що моя поїздка була не просто “відпусткою”, а подією.
Вони відійшли трохи вбік, де було тихіше. Еллі обійняла подругу міцно, так, як обіймають лише тих, хто знає тебе ще з часів сумнівів, дешевої кави в гуртожитку і розбитих мрій.
— Мені буде тебе бракувати, — тихо сказала Еллі.
— Гей, — Сес відсторонилася і взяла її за плечі. — Подивися на себе. Ти світлишся. Серйозно. Я не бачила тебе такою… ніколи.
Еллі трохи зніяковіла.
— Це не тільки через Коула.
— Я знаю. Це через тебе. Ти повернула собі себе.
Сес озирнулася навколо, потім нахилилася ближче.
— А тепер скажи чесно.
— О ні…
— Ти будеш берегти себе?
Еллі кивнула без вагань.
— Обіцяю. Я більше не дозволю нікому ламати мене. Навіть якщо люблю.
Сес усміхнулася — гордо, трохи зворушено.
— Оце моя дівчинка.
Вони ще раз обійнялися. Сес раптом відсмикнулася й засміялася.
— До речі. Алекс написав.
— Я ЗНАЛА! — Еллі розсміялася так голосно, що на них озирнулися.
— Тихіше, рок-зірко. Так от… він сказав, що чекатиме, якщо я захочу приїхати знову.
Еллі змахнула уявну сльозу.
— Басисти — небезпечні люди.
— Особливо ті, що носять чорне і грають так, ніби віддають серце, — Сес зітхнула. — Побачимо.
Оголошення рейсу змусило їх замовкнути. Сес взяла валізу, але перед тим знову подивилася на Еллі.
— Ти маєш усе, про що колись мріяла. І навіть більше. Не бійся бути щасливою, чуєш?
— А ти не бійся повертатися, — відповіла Еллі. — Тут завжди є місце для тебе.
Сес усміхнулася, розвернулася, але за кілька кроків озирнулася ще раз і помахала рукою.
— Я поруч. Завжди.
Еллі стояла, поки силует подруги не зник у натовпі. Усередині було трохи сумно, але водночас тепло. Бо справжня дружба не закінчується на дверях терміналу — вона просто чекає наступної зустрічі.
Еллі вийшла з аеропорту, вдихнула повітря і дістала телефон. Повідомлення від Коула вже чекало.
“Як усе пройшло?”
Вона усміхнулася.
“Вона полетіла. Але залишила мені трохи свого сміху.”
І пішла далі — впевнено, з легкою тугою і відчуттям, що тепер вона точно не одна. ❤️🔥🎸

❤️🔥🎸
Квартира Коула була наповнена нічною тишею — тією особливою, коли місто ще не спить, але вже не кричить. Лише приглушене світло лампи в кутку, запах кави, що давно охолола, і вони — поруч, на дивані, так близько, що між їхніми подихами не залишалося простору.
Еллі сиділа навпроти нього, босоніж, загорнута в його худі. Коул дивився на неї так, ніби боявся кліпнути — ніби вона могла зникнути, якщо він відведе погляд.
— Ти справжня, — тихо сказав він.
— Я тут, — відповіла вона так само тихо.
Вона потягнулася до нього першою. Не поспішаючи. Її пальці ковзнули по його шиї, затримались на ключицях, і Коул видихнув, наче тримав у собі це повітря цілу вічність.
Їхній поцілунок був повільним. Не голодним — впевненим. Таким, у якому було більше довіри, ніж поспіху. Він обійняв її, притискаючи до себе, і Еллі відчула знайоме тепло — те саме, яке колись здавалося втраченим назавжди.
Вони рухались разом, ніби давно знали цей ритм. Кожен дотик був відповіддю, кожен подих — зізнанням. Коул притулив лоб до її чола.
— Я хочу тебе… але більше за все я хочу, щоб ти була зі мною, — прошепотів він.
Еллі посміхнулась і поцілувала його знову — замість відповіді.
Світ навколо розчинився. Залишилися тільки вони, тиша, шурхіт тканини, шепіт і відчуття, що цього разу — по-справжньому.
Коли ніч огорнула квартиру остаточно, вони були разом — без страху, без масок, без минулих тіней. Лише близькість, у якій не потрібно було нічого доводити.
Пізніше вони лежали поруч, укриті однією ковдрою. Еллі водила пальцями по його грудях, зупиняючись на татуюванні біля серця.
— Воно тут не просто так, — тихо сказав Коул. — Ти завжди була тут.
Еллі притислась до нього міцніше.
І цього разу вона не сумнівалась — це не втеча, а повернення додому. ❤️🔥🎸

🌙❤️🎸
Ранок прийшов тихо — без будильників, без поспіху, без шуму сцени й аплодисментів. Сонце пробиралося крізь напіввідкриті штори, малюючи на стінах м’які золоті смуги. Квартира Коула виглядала інакше, ніж зазвичай: теплішою, живішою, ніби теж прокинулася разом із ними.
Еллі прокинулася першою. Кілька секунд вона просто лежала, слухаючи рівне дихання поруч. Коул спав на боці, обличчям до неї, трохи насупивши брови, наче навіть уві сні думав про щось важливе. Вона усміхнулася — так по-справжньому, без захисту, без сумнівів. І вперше за довгий час відчула дивний спокій: нічого не боліло.
Вона обережно вислизнула з ліжка, накинула його сорочку й пішла на кухню. Квартира була наповнена дрібними деталями, які раптом стали для неї близькими: магніт із туру на холодильнику, стопка нот на столі, гітара, притулена до стіни. Еллі увімкнула кавоварку — знайомий аромат миттєво заповнив простір.
Коул прокинувся від цього запаху. Він кілька секунд лежав, усвідомлюючи реальність, а потім побачив її — босоніж, у його сорочці, з кухлем у руках. Серце стиснулося від ніжності.
— Доброго ранку, — сказав він хриплувато, з тією усмішкою, яку вона вже навчилася впізнавати.
— Доброго, — відповіла Еллі й простягнула йому чашку. — Сподіваюся, ти п’єш каву без цукру.
— З тобою — навіть гірка кава солодка, — пожартував він.
Вони сіли біля вікна. Місто повільно оживало внизу, а між ними панувала тиша — не ніякова, а тепла. Еллі сміялася з дрібниць: з того, як Коул намагався зробити тост і трохи його підпалив, з того, як він розповідав історії з турів, які раніше здавалися їй такими далекими.
У якийсь момент Коул замовк. Його усмішка зникла, але погляд став серйозним — не важким, а зосередженим. Він поставив чашку на стіл.
— Еллі… — почав він і зробив паузу, ніби збирався з духом. — Я не хочу поспішати. І не хочу злякати тебе. Але я більше не хочу робити вигляд, що ми — це щось тимчасове.
Вона уважно дивилася на нього, відчуваючи, як серце б’ється швидше.
— Я прожив п’ять років, думаючи, що втратив тебе назавжди, — продовжив Коул тихо. — А тепер ти тут. І кожен ранок без тебе здається неправильним.
Він глибоко вдихнув.
— Залишайся зі мною. Переїжджай сюди. Не як компроміс. Як… “ми”.
Слова зависли в повітрі. Еллі мовчала кілька секунд — не від страху, а від емоцій. Вона згадала себе сімнадцятирічну, зламану, з зошитом у руках. І себе теперішню — сильну, почуту, кохану.
— Я боюся, — чесно сказала вона. — Але ще більше я боюся знову тікати.
Вона простягнула руку й переплела їхні пальці.
— Тож так. Я хочу спробувати. Я хочу прокидатися з тобою. Хочу сваритися через дрібниці й миритися. Хочу будувати щось справжнє.
Коул видихнув, ніби тримав це повітря всі ці роки. Він притягнув її до себе, притулив лоб до її чола.
— Я обіцяю, — прошепотів він. — Цього разу я не зраджу. Ні тебе. Ні нас.
Еллі усміхнулася й поцілувала його — легко, по-ранковому, з відчуттям дому. За вікном місто прокидалося, а в цій квартирі народжувалося нове “ми” — тихе, тепле й справжнє.