Розділ 26

❤️🍷✨
Ресторан був схований від шуму міста — старовинна будівля з великими вікнами, теплим світлом і живою музикою, що ледь чутно лилася з кутка зали. Коул обрав його не випадково. Тут не кричали. Тут слухали. Так само, як він навчився слухати Еллі.
Він відчинив для неї двері й простягнув руку.
— Сьогодні без сцен, — усміхнувся він. — Тільки ми.
Еллі прийняла його руку, і в цю мить концерт, овації, світло софітів лишилися десь далеко. На ній була сукня м’якого пудрового кольору — проста, але неймовірно красива. Волосся спадало хвилями на плечі. Вона виглядала спокійною. Справжньою.
— Я досі не вірю, що це сталося, — зізналася вона, коли вони сіли за столик біля вікна. — Та пісня… букет… ти…
Коул злегка нахилився вперед.
— Я хотів, щоб ти знала, — сказав він тихо, — не тільки між нами. Я хотів, щоб увесь світ почув, що ти — мій вибір.
Офіціант приніс вино. Свічка між ними кинула м’які відблиски на її обличчя. Еллі взяла келих, але не поспішала пити.
— Знаєш, — вона всміхнулася, трохи розгублено, — колись я навіть не могла уявити, що хтось зробить для мене щось таке. Публічно. Без страху.
Коул провів пальцем по краю келиха.
— А я колись боявся зізнатися навіть собі, що кохаю, — сказав він. — Тепер боюся тільки одного… знову тебе втратити.
Еллі простягнула руку через стіл і накрила його долоню своєю.
— Ти мене не втрачаєш, — тихо сказала вона. — Ти поруч. І цього достатньо.
Вони говорили про дрібниці — про гастролі, про кумедні моменти зі студії, про те, як Алекс переплутав тексти під час репетиції. Сміялися. Переплітали пальці. Час від часу просто дивилися одне на одного, ніби боялися зруйнувати цю крихку, прекрасну мить.
Коул підвівся першим і підійшов до неї, коли заграла повільна мелодія.
— Можна? — запитав він, простягаючи руку.
— Завжди, — відповіла Еллі.
Вони танцювали повільно, майже не рухаючись, притулившись одне до одного. Її голова лягла йому на плече. Він відчував її подих, її тепло — і розумів, що жодна сцена світу не зрівняється з цим.
— Я щаслива, — прошепотіла вона.
Коул поцілував її у скроню.
— Я теж. І цього разу я не злякаюся цього щастя.
Коли вони вийшли з ресторану, місто зустріло їх нічними вогнями. Він накинув їй на плечі свій піджак, і вона вдячно усміхнулася.
Вони йшли поруч, повільно, не поспішаючи нікуди.
Бо вперше в житті — вони вже були там, де хотіли бути. ❤️✨