Розділ 24

❤️🎸📻💣
Запрошення на радіо прийшло рано-вранці — офіційне, з логотипом великої музичної станції, тієї самої, де вперше колись прозвучав Dead Echo ще до стадіонів і турів.
LIVE. Прайм-тайм. Інтерв’ю + акустика.
— Ну що, зірки, — Алекс потер долоні, коли вони зайшли в студію. — Готові до запитань, від яких хочеться або сміятися, або тікати?
— Або говорити правду, — спокійно додав Коул і крадькома глянув на Еллі.
Вона сиділа поруч із ним у навушниках, волосся зібране у недбалий хвіст, на ній — чорний светр із відкритим плечем. Ніякого сценічного гламуру. Просто вона. І це дивним чином додавало впевненості.
Червона лампочка ON AIR спалахнула.
— Доброго ранку, — голос ведучої був теплим, але гострим. — Сьогодні у нас у студії гурт, про який говорить уся країна. Dead Echo. І… нове ім’я, яке неможливо ігнорувати. Еллі Морган.
— Доброго ранку, — відповіли вони майже одночасно.
— Почну прямо, — усміхнулася ведуча. — “Second Time Alive”. Це не просто хіт. Це сповідь. Чия вона?
У студії запала коротка тиша.
Коул не поспішав відповідати.
Еллі відчула його рух — він трохи нахилився вперед.
— Наша, — сказав він нарешті. — Обох.
Ведуча підняла брову.
— Раніше Dead Echo асоціювали з бунтом, темрявою, руйнацією. А тепер — із зціленням. Це… нова ера?
— Це чесна ера, — відповів Майк, крутячи палички в пальцях. — Ми перестали тікати від того, ким є насправді.
— І від того, що відчуваємо, — додав Алекс. — А Еллі… — він усміхнувся. — Вона принесла нам не просто пісні. Вона принесла сенс.
Еллі відчула, як щось стислося в грудях.
— Еллі, — ведуча повернулася до неї. — Тебе називають новим голосом Dead Echo. Це не лякає?
Еллі вдихнула. Глибоко.
— Лякає, — чесно сказала вона. — Але… п’ять років тому мене лякало навіть говорити вголос. А тепер я знаю: якщо мовчати — буде боліти сильніше.
Коул дивився на неї так, ніби бачив уперше.
І водночас — так, ніби знав завжди.
— А правда, — не відпускала ведуча, — що багато ваших пісень написані з реального життя?
— Всі, — сказав Коул. — Навіть ті, що звучать як вигадка.
— Тоді дозволь особисте запитання, — її голос став м’якшим. — Ви з Еллі… разом?
Повітря в студії ніби згустилося.
Еллі вже відкрила рот, але Коул був швидшим.
Він не ховався. Не ухилявся.
— Так.
Одне слово.
Пряме.
Справжнє.
— І, — додав він, — це не історія про ідеальність. Це історія про помилки, біль і вибір залишитися.
Ведуча кивнула.
— Дякую за чесність. І… перш ніж ми закінчимо, — вона всміхнулася ширше, — фанати завалили нас проханнями. Чи подаруєте ви нам живе виконання?
Алекс підморгнув:
— Акустика?
— Акустика, — підтвердила вона.
Коул узяв гітару.
Майк постукав ритм по столу.
Еллі зняла навушники — і знову одягла, уже впевненіше.
Коли зазвучали перші акорди “Second Time Alive”, студія завмерла.
Без сцени. Без світла.
Тільки голоси. І правда між ними.
Еллі співала — не для ефіру.
Для себе.
Для тієї дівчини, якою була.
І для того хлопця, який навчився слухати.
Коли остання нота стихла, в студії панувала тиша.
Та сама — правильна.
— Це було… — ведуча ковтнула повітря. — Дякую. Просто дякую.
Червона лампочка згасла.
А за склом уже чекали повідомлення, дзвінки, нові запрошення.
Але Коул нахилився до Еллі й прошепотів:
— Ти щойно підкорила радіо.
Вона всміхнулася.
І вперше відчула — це лише початок. 

❤️🔥✨
Квартира Коула зустріла їх тишею — тією особливою, що народжується після гучного дня, коли емоції ще гудуть під шкірою, але слова вже не потрібні.
Коул зачинив двері, і кілька секунд вони просто стояли посеред вітальні. Еллі повільно зняла куртку, поклала її на спинку стільця, оглянулася. Тут усе було про нього: гітара біля дивана, платівки на полиці, недопита кава на кухонному столі. Живий простір. Справжній.
— Тут… добре, — тихо сказала вона.
Коул усміхнувся, трохи сором’язливо.
— Тепер — так.
Він підійшов ближче, але не торкнувся. Просто був поруч. Еллі відчула це — його присутність, тепло, спокій. Вперше за довгий час їй не хотілося ховатися, доводити щось, тримати дистанцію.
Вона сіла на диван, підібгавши ноги під себе. Коул пішов на кухню й повернувся з двома чашками чаю.
— Не зірковий напій, — пожартував він. — Але щирий.
— Саме те, що треба, — усміхнулася Еллі.
Вони пили мовчки. І це мовчання не тиснуло — воно лікувало.
Коул сів поруч, трохи осторонь, залишаючи їй простір. Еллі помітила це й сама скоротила відстань, сперлася плечем об його плече. Він завмер на секунду, ніби боявся злякати момент… а потім повільно обійняв її.
Ніжно. Обережно. Так, ніби тримав щось дуже цінне.
— Знаєш, — прошепотів він, — сьогодні на радіо… я весь час думав: якщо це сон — не хочу прокидатися.
Еллі підняла голову, подивилася на нього.
— А я думала, що якщо це правда… то я готова її прийняти.
Він усміхнувся — не тією зухвалою усмішкою “bad boy”, а теплою, справжньою. Тією, яку вона бачила лише зрідка.
Коул обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя. Його пальці ледь торкнулися щоки — і цього було достатньо, щоб по шкірі пробігло тепло.
— Ти знаєш, — сказав він тихо, — я не хочу поспіху. Я хочу… ось так. Разом. Справжньо.
Еллі кивнула і, не кажучи ні слова, притулилася до нього сильніше. Її голова опинилася в нього на грудях — там, де під тканиною футболки ховалося татуювання з її ім’ям. Вона відчула його серце. Рівне. Живе.
Він поцілував її у волосся.
Не поспішаючи.
Без вимог.
Вони лежали на дивані, переплівши пальці, слухали музику з тихо ввімкненого програвача — старий рок, теплий і трохи сумний. Еллі повільно водила пальцем по його руці, малюючи невидимі лінії, а Коул час від часу стискав її долоню, ніби перевіряв: ти тут.
— Я щаслива, — раптом сказала вона.
Він не відповів одразу. Лише притиснув її до себе трохи міцніше.
— Я теж, — нарешті промовив. — І цього разу… я не зламаю.
За вікном місто жило своїм життям.
А в цій квартирі народжувалося щось тихе, тепле й дуже справжнє.
Не гучна пристрасть.
А кохання, яке не боїться бути ніжним. ❤️🔥✨