Розділ 22

❤️🔥🎸

Вони вийшли з клубу разом із хвилею нічного повітря — холоднішого, чистішого після спеки танцполу. Місто світилося вогнями, асфальт тихо блищав, а адреналін повільно сходив, залишаючи після себе тепле, тремтливе відчуття.
— Я викличу таксі, — сказав Алекс, кидаючи ключі в кишеню. — Нам із Майком завтра рано.
— Не наробіть дурниць без нас, — підморгнув Майк і, махнувши рукою, пішов до машини.
— Обіцяємо, — усміхнувся Коул.
Хлопці поїхали, і раптом стало дуже тихо.
Еллі й Коул залишилися вдвох під нічними ліхтарями. Вона стояла навпроти нього, тримаючи куртку в руках, і дивилася так, ніби збиралася на щось наважитися.
— Коуле… — тихо сказала вона.
Він не встиг відповісти.
Вона зробила крок ближче й ніжно, майже несміливо торкнулася його губ своїми. Поцілунок був короткий, невинний — але від нього в грудях у Коула перехопило подих.
Він обережно обійняв її, притиснувши ближче, ніби боявся злякати цю мить.
— Еллі… — видихнув він її ім’я, як молитву.
Вона притулилася чолом до його.
— Поїхали до тебе, — прошепотіла.
Коул завмер. Подивився їй у вічі — уважно, серйозно.
— Ти впевнена? — тихо спитав він. — Я дуже тебе хочу. Але для мене важливо, щоб ти була точно впевнена.
Еллі не відвела погляду.
— Так, — сказала вона. — Я впевнена.
У нього вдома було тихо й затишно. Світло міста проникало крізь вікна, малюючи тіні на стінах. Вони не поспішали — ні рухами, ні словами. Усе було про довіру.
Їхні поцілунки стали глибшими, теплішими, але не втрачали ніжності. Коул тримав її так, ніби беріг, а Еллі відчувала — поруч із ним вона в безпеці.
Цієї ночі між ними було більше, ніж просто бажання.
Було прийняття.
Тепло.
Тиша без страху.
Коул зрозумів це не зі слів — із того, як обережно вона довіряла йому себе, як дивилася, як торкалася. Усвідомлення накрило його хвилею відповідальності й ніжності водночас. Він був уважний, дбайливий, присутній у кожній миті.
А для Еллі ця ніч була не про втрату чогось — а про здобуття.
Про вибір.
Про “я хочу”, а не “я мушу”.
Потім вони лежали поруч, загорнуті в тишу й м’яке світло. Еллі лежала в нього на грудях, слухаючи рівний стукіт серця.
Її пальці повільно ковзнули до татуювання — нот біля самого серця. Вона легенько провела по них, затримавшись на власному імені.
— Воно тут… — прошепотіла вона. — І тепер я справді це відчуваю.
Коул накрив її руку своєю.
— Бо ти завжди була тут, — тихо відповів він.
Вона всміхнулася, не піднімаючи голови.
За вікном місто не спало.
А вони — нарешті — були на своєму місці.

❤️🔥🎸
POV Коула
Я прокинувся раніше, ніж вона.
Світло ранку ледь торкалося її обличчя, ковзало по віях, по губах, які ще зберігали сонну м’якість. Еллі спала, згорнувшись на моєму боці ліжка, загорнута в мою футболку — вона була їй завелика, спадала з плеча, і від цього в грудях щось стискалося так солодко й боляче водночас.
Я лежав і просто дивився.
На те, як рівно вона дихає.
На те, як її пальці іноді мимоволі стискають тканину, ніби навіть уві сні вона шукає опору.
На те, що вона тут. Зі мною. Не тікає.
Я обережно вибрався з ліжка, щоб не розбудити її, і пішов на кухню. Хотілося зробити щось просте. Нормальне. Домашнє. Те, чого в мене майже ніколи не було.
Я готував сніданок, слухаючи, як у кавоварці шипить кава, як сковорідка тихо потріскує. І раптом зловив себе на думці, що мені… добре. Спокійно. Наче я на кілька хвилин живу іншим життям.
Я склав усе на піднос і повернувся в спальню.
— Добрий ранок, — тихо сказав я.
Вона повільно відкрила очі, усміхнулася сонно.
— Ти справжній, чи мені це сниться? — прошепотіла.
— Справжній. І трохи хвилююся, — усміхнувся я, ставлячи піднос на ліжко.
Ми снідали, сидячи поруч, сміючись із дрібниць, і я ловив себе на тому, що боюся тиші. Бо знав — рано чи пізно вона прийде.
І вона прийшла.
Еллі поставила чашку, подивилася на мене уважно, без осуду — просто по-справжньому.
— Коуле… — сказала вона. — А ти спілкуєшся зі своїм батьком?
Усередині щось різко сіпнулося.
Я відвів погляд.
— Ні, — відповів чесно. — І не спілкуюся вже давно.
Вона мовчала, даючи мені простір.
— У нас завжди були складні стосунки, — продовжив я. — Для нього я був тупим. Нікчемним. Він… бив мене. І маму теж. Робив це так, щоб ніхто не бачив. Ніхто не чув.
Голос почав ламатися.
— Коли мама була жива, було легше. Вона була світлою… — я ковтнув повітря. — Вона любила музику. Саме вона вперше сказала мені, що я не дурень. Що в мені є щось справжнє.
Я зупинився, стиснув пальці.
— Після її смерті стало ще гірше. Я мріяв лише про одне — більше ніколи від нього не залежати. Втекти. Стати кимось. І… — я заплющив очі. — Через це я так погано вчинив з тобою тоді. Я злякався. І вдарив не туди.
Слова вирвалися самі.
— Вибач мені, Еллі…
Я відчув, як по щоках течуть сльози. Я ненавидів це. Ненавидів виглядати слабким. Але зупинитися не міг.
І тоді я відчув її руки.
Вона обережно стерла мої сльози пальцями, так ніжно, ніби я міг розсипатися від одного дотику. А потім пересунулася й сіла мені на коліна. Тільки в моїй футболці. Тепла. Жива.
Вона обійняла мене міцно.
— Ти не зламаний, — прошепотіла вона мені у вухо. — Ти вижив. І це різні речі.
Я притиснувся чолом до її плеча, вдихнув її запах і вперше за довгий час дозволив собі просто… бути.
— Я тут, — сказала вона. — І я не піду.
Я обійняв її у відповідь, сильніше, ніж збирався.
І в той момент я зрозумів:
можливо, минуле й не відпустить мене повністю.
Але тепер у мене є хтось, заради кого я хочу жити інакше.