Розділ 20

😍🔥🎸

Вони зближувалися не різко.
Не як буря.
А як музика, що наростає повільно — нота за нотою.
Спочатку це були дрібниці.
Ранкова кава, яку Коул мовчки ставив поруч із нею, запам’ятавши, що вона більше не п’є її гарячою.
Його куртка, накинута їй на плечі, коли студія вночі ставала надто холодною.
Її рука, що затримувалася на його зап’ясті трохи довше, ніж потрібно, коли він нервував перед дзвінком від лейблу.
Вони багато мовчали.
І в тому мовчанні більше не було напруги — лише обережність.
— Я раніше ненавидів тишу, — зізнався Коул одного вечора, коли вони сиділи на підлозі студії, спершись спинами до стіни. — У тиші завжди з’являвся він.
Еллі не перепитувала, хто саме.
Вона просто слухала.
— А зараз? — тихо запитала.
— А зараз… — він зітхнув і ледь усміхнувся. — Вона інша. Безпечніша.
Вона не відповіла.
Але його слова осіли десь глибоко всередині.
Того вечора вони залишилися в студії вдвох. Хлопці поїхали раніше, залишивши після себе розкидані дроти й запах металу та кави.
Коул грав — неголосно, без пафосу. Просто перебираючи струни.
Еллі сиділа навпроти, схрестивши ноги, і дивилася, як його пальці ковзають по грифу.
— Можна? — запитала вона, коли він замовк.
— Завжди.
Вона підсіла ближче. Настільки, що відчула тепло його тіла.
Він нахилився вперед, щоб щось налаштувати… і його футболка зсунулася трохи вниз.
І тоді вона побачила.
Прямо біля серця — тонке татуювання.
Ноти.
А між ними — ім’я.
Ellie.
Її подих збився.
— Коуле… — її голос був тихий, майже невпевнений. — Що це?
Він завмер.
Повільно випрямився.
Подивився на неї так, ніби вирішував — тікати чи залишитися.
— Ти справді хочеш знати?
Вона кивнула.
— Я зробив його… — він ковтнув повітря, — через тиждень після випускного концерту.
Еллі широко розплющила очі.
— Після… того вечора?
— Після того, як втратив тебе, — чесно відповів він. — Остаточно.
Він опустив погляд на своє татуювання, провів по ньому пальцями.
— Я тоді зрозумів, що сцена, гурт, слава — усе це шум. А ти… — він підвів очі, — ти завжди була моєю музикою. Моєю єдиною правдою.
Її серце боляче стиснулося.
— Але чому…? — прошепотіла вона. — Навіщо так?
— Бо я не міг дозволити собі забути, — тихо сказав він. — Навіть якщо ти більше ніколи не повернешся. Твоє місце було тут. — Він торкнувся грудей. — Завжди.
Еллі простягнула руку.
Зупинилася на мить — ніби питаючи дозволу.
Коул не рухався.
Її пальці легко торкнулися нот.
Вона відчула, як його серце прискорилося під дотиком.
— Ти божевільний, — прошепотіла вона, але в голосі не було злості.
— Знаю, — видихнув він. — Але чесний.
Вона не відсмикнула руку.
І це було важливіше за будь-який поцілунок.
Вони сиділи так ще довго.
Без слів.
Без обіцянок.
Але з відчуттям, що довіра — річ крихка,
та цього разу вони тримали її обережно. Разом.

😍🔥🎸💣

Коул прийшов на репетицію раніше за всіх.
Студія ще спала — напівтемрява, запах дерева й металу, тиша, в якій чути було лише легкий гул підсилювачів. Він сидів на підлозі, спершись спиною до дивана, з блокнотом у руках. Не тим, старим, шкільним. Новим. Чистим.
Але рядки в ньому були небезпечнішими за будь-який крик.
Він чув кроки ще до того, як Еллі з’явилася у дверях.
— Ти рано, — сказала вона, усміхаючись.
— Я… — він підвів очі. — Я приніс щось.
Вона одразу зрозуміла.
Не пісню для гурту.
Не черговий хук.
Щось особисте.
— Для репетиції? — обережно запитала вона.
— Для нас, — відповів він чесно. — Але якщо ти не захочеш…
Вона підійшла ближче.
— Дай мені почути.
Він підвівся. Взяв гітару. Пальці трохи тремтіли — вперше за довгий час не від страху сцени, а від страху бути почутим по-справжньому.
— Я написав це… — він ковтнув. — Про те, як ми загубилися. І як знову знайшли одне одного.
Еллі кивнула.
— Спробуймо разом.
Коли прийшли Алекс і Майк, вони застали дивну тишу.
Ту, що буває перед чимось важливим.
— Окей, — Алекс поставив бас. — Що у нас сьогодні?
Коул переглянувся з Еллі.
— Нова пісня.
— Знову? — Майк усміхнувся. — Ти в режимі “каюсь і творю”?
— Щось типу того, — хмикнув Коул. — Але… це дует.
Хлопці перезирнулися.
— О, — Алекс підняв брови. — Це вже цікаво.
Коул почав першим. Гітара звучала м’яко, але впевнено — як зізнання, яке довго ховали.

🎸
🎶 Коул — куплет 1:
Я загубив свій дім у гучних словах,
Міняв правду на світло сцени.
Я думав, що сила — це не дивитись назад,
Але тікав від власної тіні.
🎶 Коул — куплет 2:
Я вкрав не пісню — я вкрав твій біль,
І носив його, мов корону.
Та кожен акорд кричав мені: “Ти зламав
Єдине, що було святим”.
Еллі зробила крок вперед.
Її голос увійшов тихо — і пробив одразу.
🎶 Еллі — куплет 1:
Я вчилась мовчати, щоб не кричати,
Ховала серце в рядках.
Я вірила — якщо любиш по-справжньому,
Тебе не зрадять так.
🎶 Еллі — куплет 2:
Я збирала себе з уламків ночей,
Де твоє ім’я — як тінь.
Та кожна нота вела мене знову туди,
Де боляче… і де ти.
Вони подивилися одне на одного.
І співали далі вже разом.
🎶 Приспів (разом):
Ми — пісня, яку не можна вкрасти,
Ми — голос, що знову звучить.
Навіть якщо світ навчить нас падати,
Ми навчились одне одного не губить.
Якщо ти — мій біль і мій дім,
Я прийму обидва без страху.
Бо любов — це не без помилок,
А повернення після краху.

🎸
Музика стихла.
На кілька секунд у студії було так тихо, що чути було, як Майк повільно видихає.
— …Чорт, — нарешті сказав він. — Це було незаконно красиво.
Алекс повільно похитав головою.
— Я не знаю, що ви там між собою пережили, — сказав він чесно, — але якщо це не стане хітом… я міняю інструмент і йду в джаз.
— Та ні, — засміявся Майк. — Це точно наш новий хіт. Люди це відчують. Вони завжди відчувають правду.
Коул подивився на Еллі.
— Ти… — він затнувся. — Ти не проти, що я це виніс у світ?
Вона підійшла ближче.
Подивилася прямо в очі.
— Цього разу, — сказала вона тихо, але впевнено, — ми виносимо це разом.
Він усміхнувся.
По-справжньому.
А Алекс уже діставав телефон.
— Я просто кажу, — хитро мовив він, — готуйтеся. Бо після цього нас або знищать… або полюблять назавжди.
Майк підняв палички.
— Ставлю на друге.
Еллі стиснула мікрофон.
Коул — гітару.
І обоє знали:
ця пісня більше ніколи не буде зброєю.
Вона стала їхнім домом.
❤️🔥🎸💣