Розділ 19

❤️💔🎸

Двері її номера зачинилися тихо.
Надто тихо для того, що коїлося всередині.
Еллі притулилася спиною до холодного дерева, повільно сповзаючи вниз, доки не сіла просто на підлогу. Пальці тремтіли. Серце билося нерівно — так, ніби не могло вирішити, чи воно тікає, чи повертається.
Він пішов.
Залишив її з вибором.
Світло з вулиці ледь пробивалося крізь штори. У номері пахло її парфумами, готельною білизною і… спокоєм, якого вона так довго не знала. Але спокій був оманливим — бо разом із ним прийшли думки.
Дай нам шанс.
Вона закрила очі.
П’ять років.
П’ять років вона вчилася не чекати. Не сподіватися. Не дивитися на кожного чоловіка й не шукати в ньому Коула. П’ять років вона збирала себе по шматках — мовчки, самостійно, болісно.
Він зрадив.
Розбив.
Залишив її одну на очах у всього світу.
Хіба такі рани гояться? — питала вона себе.
Еллі підвелася, підійшла до дзеркала. Подивилась на своє відображення.
Вона вже не була тією дівчиною.
У її погляді з’явилась сила.
У плечах — впевненість.
У голосі — правда.
— Я не хочу жити минулим, — прошепотіла вона вголос.
Бо жити минулим — означало дозволити тому болю визначати її майбутнє. А вона більше не хотіла бути жертвою.
Він не виправдовувався.
Не тиснув.
Не вимагав.
Він чекав.
А якщо цього разу він справді інший?
А якщо він і справді готовий на все, щоб виправити?
А якщо… я більше не та, яку можна зламати?
Еллі повільно взяла телефон.
Екран світився знайомо. Її великий палець завис над контактами. Серце стиснулося, коли вона знайшла його ім’я.
Коул.
Вона натиснула.
Розблокувати.
І завмерла.
Номер не змінений.
Дивна, болісна дрібниця — але саме вона вдарила найсильніше. П’ять років. Успіх. Турне. Реабілітація. Нове життя.
А номер — той самий.
— Чорт… — тихо видихнула вона.
Вона відкрила діалог.
Порожній.
Як сторінка, яка чекає нового початку.
Пальці зависли над клавіатурою. Вона могла знову втекти. Вимкнути телефон. Зробити вигляд, що нічого не сталося.
Але цього разу вона вирішила не тікати.
Еллі:
Я довго думала.
Три крапки з’явилися майже одразу. Зникли. З’явилися знову.
Вона усміхнулась крізь сльози.
Еллі:
Я не обіцяю, що буде легко.
І не обіцяю, що зможу швидко довіряти.
Пауза.
Її серце билося так голосно, що вона боялася — він почує.
Еллі:
Але я згодна спробувати.
Один шанс. Не більше.
Тиша тривала кілька секунд.
Найдовших секунд за останні роки.
І тоді телефон завібрував.
Коул:
Дякую.
Одне слово.
Без пафосу.
Без тиску.
Коул:
Я не зламаю його. Клянусь.
Сльоза скотилася по її щоці — але цього разу вона не була від болю.
Еллі:
Ми не поспішаємо.
Коул:
Я знаю.
Я нікуди не йду.
Вона сіла на ліжко, підтягнувши коліна до грудей, читаючи кожне слово повільно, ніби боялась злякати момент.
Коул:
Я радий, що ти дала мені можливість довести, ким я можу бути.
Еллі:
Побачимо.
Вона вимкнула екран і притулила телефон до грудей.
Це ще не кохання.
Ще не прощення.
Ще не “назавжди”.
Але це було початком.
І вперше за довгий час Еллі заснула з думкою не про те, що було зламане…
а про те, що ще може бути збудоване.
 

❤️🔥🎸

Вони сиділи в студії пізно ввечері.
Не на сцені.
Не під софітами.
Без гітар на плечах і без ролей, які зазвичай доводилося грати перед світом.
Просто двоє людей.
Двоє з минулим.
І з дуже обережним теперішнім.
Еллі сиділа на високому стільці, закутавшись у великий худі, з чашкою кави, яка давно охолола. Коул — навпроти, розвалившись на дивані, з гітарою, яку крутив у руках без жодної потреби.
— Ти знаєш, — сказав він раптом, — я все ще не можу повірити, що ти п’єш каву без цукру.
Вона зиркнула на нього поверх чашки.
— Це називається “дорослішання”.
— Це називається “помилка”, — серйозно відповів він. — Кава має бути або солодка, або з віскі.
— Ти зараз знову рекламуєш свої шкідливі звички?
— Я вже на реабілітації, — знизав він плечима. — Маю право хоча б теоретично про них говорити.
Еллі фиркнула.
Справжньо.
Не стримано.
Не наполовину.
А потім… засміялася.
Спочатку тихо, прикриваючи рот долонею. Потім голосніше. Сміх прорвався так несподівано, що вона сама не встигла його зупинити.
Коул завмер.
Він бачив її усмішки. Бачив іронію. Навіть ніжність.
Але такий сміх — ні.
— Ого… — тихо сказав він. — Ти смієшся.
— Не перебільшуй, — вона спробувала зібратися, але знову розсміялася. — Просто… ти іноді такий ідіот.
— Дякую, це найкращий комплімент, який я чув за останні роки.
Вона подивилась на нього.
І в цю мить між ними не було ні болю, ні образ, ні страху.
Тільки тепло.
І Коул раптом зрозумів — ось вона.
Не сцена.
Не музика.
Не спокута.
Це.

🎸
Але світ не дозволяє довго бути щасливими в тиші.
Наступного дня інтернет вибухнув.
Перші фото з’явилися ще з маленького виступу.
Відео.
Фрагменти.
Коментарі.
Dead Echo з новою вокалісткою.
Хто вона взагалі?
Знову роман у гурті?
Коул не вміє тримати руки при собі?
Еллі сиділа в готельному номері з ноутбуком на колінах, гортаючи стрічку. Вона знала, що так буде. Готувала себе.
Але слова все одно різали.
— “Вона безхаризматична”.
— “Він просто замінив одну дівчину іншою”.
— “Ще одна, яка зламає гурт”.
Вона закрила ноутбук.
Повільно видихнула.
Ти сильна, — сказала собі.
Ти вже проходила гірше.
Телефон завібрував.
Alex:
Не читай коментарі. Серйозно.
Mike:
Якщо що — ми за тебе горло перегриземо.
Вона всміхнулась.
І саме тоді з’явилося інше.
Фанати.
— “Вона справжня.”
— “Хто був на концерті — той знає.”
— “Хімія між ними — божевільна, але не вульгарна.”
— “Dead Echo знову звучить чесно.”
Один коментар вона перечитала кілька разів:
“Я фан Dead Echo з першого альбому. І вперше за довгий час бачу, що Коул не грає роль. Він живий. А вона — його голос.”
Очі защипало.
Вона не плакала.
Але щось всередині нарешті перестало тремтіти.
У двері постукали.
— Еллі? — голос Коула був обережний. — Можна?
Вона відчинила.
— Хей… — він одразу побачив її обличчя. — Уже почалося, так?
— Так, — чесно відповіла вона. — Але… не так страшно, як я думала.
Він зайшов, сів поруч, не торкаючись. Як і обіцяв — без поспіху.
— Я бачив і хейт, — сказав він. — І захист.
— Фанати на твоєму боці, — усміхнулась вона.
— Ні, — він похитав головою. — Вони на нашому.
Вона глянула на нього.
І знову засміялася. Тихо. Тепло.
— Знаєш, — сказала Еллі, — якщо нас уже ненавидять і люблять одночасно… значить, ми щось робимо правильно.
Коул усміхнувся у відповідь.
— Ласкаво просимо в Dead Echo.
І в цю мить, попри шум світу, попри коментарі й заголовки,
між ними було лише одне відчуття:
вони більше не самі.