Розділ 17

😍🔥💔🎸

Реакція лейблу була швидшою, ніж Еллі могла уявити.
Занадто швидкою.
Переговорна кімната була холодною — скло, метал, брендовані постери Dead Echo на стінах. Еллі сиділа трохи осторонь, з блокнотом на колінах, який стискала так, ніби він був її єдиним якорем. Вона нагадувала собі: ти тут по роботі. Але серце билося так, ніби вона знову стояла за кулісами шкільної сцени, де колись усе зламалося.
— Ми прослухали запис, — сказав продюсер, перегортаючи планшет. — Тричі.
І усміхнувся.
— Це… свіже. Живе. Справжнє.
Алекс не стримався — задоволено видихнув. Майк під столом ледь не вдарив ногою від радості. Коул мовчав. Він сидів рівно, руки складені, погляд спрямований на стіл. Ніби боявся підвести очі — ніби боявся, що все це зникне, якщо він подивиться.
— Ви давно потребували другого голосу, — продовжив інший представник лейблу. — Не бек-вокалу. Повноцінного. Контрасту.
Він перевів погляд на Еллі.
— І, здається, ми його знайшли.
У кімнаті стало надто тихо.
— Я… — Еллі ковтнула. — Я не співачка гурту. Я… я авторка. Помічниця. Це було випадково.
— У музиці немає “випадково”, — спокійно відповіли їй. — Є тільки правда. А в цій пісні її більше, ніж у половині того, що зараз у чартах.
Коул різко підвів голову.
— Вона не зобов’язана, — твердо сказав він. — Це її вибір.
Продюсер кивнув.
— Саме так. Але ми пропонуємо.
Пауза.
— Дует. Не заміну. Не тінь. Новий етап Dead Echo.
Еллі відчула, як у грудях стискається повітря.
Сцена.
Це слово впало всередину неї, як камінь у воду.
Світло.
Натовп.
Погляди.
І він.

Після зустрічі вона майже втекла.
Коридори студії розпливалися перед очима. У вухах гуло, ніби хтось увімкнув підсилювач її страхів. Еллі зачинилася в маленькій гримерці й сперлася чолом об дзеркало.
— Ти сильна, — прошепотіла вона своєму відображенню. — Ти не та дівчинка.
Але руки тремтіли.
Бо сцена означала не просто співати.
Сцена означала знову бути поруч із ним — не в тиші, не в півтемряві, не в безпеці.
Сцена означала — разом. Публічно. Відкрито.
А якщо він знову стане тим?
А якщо світ знову забере його — і мене разом із ним?
Вона заплющила очі.
Образи накочувалися хвилями: шкільний концерт, оплески не їй, її пісня — з чужих вуст. Поцілунок Медісон під світлом софітів. Її власний голос, втрачений у шумі.
— Ні, — прошепотіла вона. — Я не переживу це вдруге.
Тихий стукіт у двері.
— Еллі? — голос Коула. Обережний. — Я можу зайти?
Вона не відповіла одразу. Серце калатало.
— Якщо це про лейбл — ні, — нарешті сказала вона. — Я не готова.
Двері відчинилися рівно настільки, щоб він міг зазирнути. Він не заходив повністю. Не порушував кордони.
— Я не прийшов переконувати, — сказав він. — Я прийшов сказати дещо важливе.
Вона підвела на нього погляд.
— Я не вийду з тобою на сцену, — продовжив він тихо, — якщо ти відчуєш, що це зламає тебе.
Пауза.
— І якщо ти погодишся… я зроблю все, щоб сцена була твоєю. Не моєю. Не нашою. Твоєю.
Її горло стиснулося.
— Ти не розумієш, — зірвався в неї голос. — Сцена — це місце, де я втратила себе.
Він кивнув.
— А може, — сказав він дуже повільно, — це місце, де ти зможеш себе повернути. Але тільки якщо захочеш. І тільки на своїх умовах.
Він не підійшов.
Не доторкнувся.
Не попросив.
І саме тому її паніка не переросла в втечу.
Еллі опустилася на стілець. Закрила обличчя руками.
— Я боюся, — прошепотіла вона. — Не сцени. Я боюся знову повірити.
Коул видихнув — важко, але з полегшенням.
— Я знаю, — відповів він. — І цього разу… ти не одна.
Вона не сказала «так».
Вона не сказала «ні».
Але вперше — не зачинила двері.

😍💔🎸💣🔥

Студія була занадто великою.
Саме так відчула це Еллі, щойно зайшла всередину. Високі стелі, чорні стіни, акустичні панелі, світло прожекторів, що ще не горіли, але вже ніби дивилися на неї. У повітрі висів запах металу, дерева й кави — знайомий, але тепер лячний.
Це просто репетиція, — сказала вона собі.
Не сцена. Не концерт. Просто кімната.
Але серце не слухалося.
Алекс уже налаштовував бас, Майк крутив палички між пальцями, відбиваючи ритм об коліно. Коул стояв біля мікрофона, спиною до неї, і щось тихо говорив звукорежисеру. У шкіряній куртці. У джинсах. У своєму звичному образі.
Занадто знайомому.
— Готові? — спитав Майк, озираючись.
Еллі зробила крок до другого мікрофона. Її мікрофона. Тимчасового. Ще не зовсім справжнього.
— Ми можемо… почати з чогось простого? — її голос прозвучав тихіше, ніж вона хотіла.
Алекс одразу кивнув.
— Акустика. Без повного світла. Просто відчути.
Коул повернувся. Їхні погляди зустрілися — і Еллі на мить втратила подих. Не від почуттів. Від спогадів.
Він нічого не сказав. Лише ледь помітно нахилив голову — мовляв, як скажеш.
Майк відбив рахунок.
Раз.
Два.
Три.
Перші акорди пішли м’яко. Бас тримав ґрунт. Усе було… нормально. Еллі вдихнула.
Зараз.
Вона відкрила рот — і світ похитнувся.
Звук ударив у неї, як хвиля. Не гучний. Але достатній, щоб щось усередині різко клацнуло. Світло ламп відбилося в чорному блиску мікрофона — і раптом він став схожим на той, шкільний. Той, біля якого вона стояла п’ять років тому. Та сама поза. Те саме відчуття: ти тут зайва.
— Еллі? — голос Майка ніби долинав здалеку.
Вона не змогла заспівати.
Груди стиснуло. Повітря стало надто густим. Пальці задрижали.
Ні. Ні. Ні.
— Зупиніться, — хрипко сказала вона. — Зупиніться, будь ласка.
Музика обірвалася.
Тиша впала важко.
— Все окей, — швидко сказав Алекс. — Ми можемо—
— Ні, — Еллі похитала головою. — Я… я не можу.
Вона відступила на крок. Потім ще один. Її спина вперлася в холодну стіну.
— Я думала, що готова, — слова сипалися уривками. — Я справді думала, що зможу… але це неправильно. Я не тут. Я знову там.
Коул рушив було до неї — і зупинився на півкроці. Згадав. Не тиснути. Не торкатися без дозволу.
— Еллі, — тихо. — Подивися на мене.
Вона не могла.
— Я не хочу знову бути тією дівчинкою, — її голос зламався. — Я не хочу співати поруч із тобою і відчувати, що мене можуть стерти одним рухом. Я не витримаю цього вдруге.
Її очі наповнилися слізьми — злісними, гарячими.
— Я не слабка, — майже крикнула вона. — Але це… це занадто.
У студії було так тихо, що чути було, як Майк повільно поклав палички на підсилювач.
— Еллі, — сказав Алекс обережно, — ти нікому нічого не винна.
— Саме так, — додав Майк. — Ми тут не заради результату. Ми тут заради тебе.
Вона різко видихнула — і цього вистачило, щоб сльози прорвалися.
Еллі прикрила обличчя долонями. Її плечі здригнулися.
Коул не витримав.
Він не торкнувся її. Але став поруч. Не надто близько. Достатньо, щоб вона знала — він тут.
— Я знаю, що сцена колись забрала в тебе голос, — сказав він глухо. — Але сьогодні… сьогодні вона його не отримає. Не силою. Не страхом.
Вона подивилася на нього крізь сльози.
— А якщо я ніколи не зможу?
Він не вагався.
— Тоді ми не будемо змушувати.
Пауза.
— Але якщо колись ти захочеш спробувати ще раз — я стоятиму не перед тобою. Я стоятиму поруч. І мовчатиму, якщо треба.
Щось у ній здригнулося. Не зламалося — навпаки.
Еллі витерла сльози. Глибоко вдихнула.
— Можна… ще раз? — прошепотіла вона. — Але без мікрофона.
Алекс усміхнувся.
— Завжди можна.
Вони вимкнули світло прожекторів. Залишили тільки маленьку лампу в кутку. Музика почалася знову — тихо, майже шепотом.
Еллі співала не для сцени.
Не для гурту.
Не для нього.
Вона співала для себе.
І цього разу голос не зрадив.
Коул дивився на неї — і розумів: це не просто нова вокалістка Dead Echo.
Це серце гурту.
І якщо він хоч раз спробує зламати її знову — він втратить усе.