Розділ 16

❤️💔

Це сталося не в моменті великої драми.
Не під музику.
Не під слова, які змінюють усе.
Це сталося в дрібниці.
Еллі сиділа на підлозі маленької кімнати для репетицій — тієї, де зазвичай ніхто не затримувався надовго. Лампа під стелею блимала, повітря було трохи задушливим. Вона тримала в руках блокнот із робочими нотатками — не з піснями, не з минулим. Просто список завдань. Просто контроль. Просто спосіб не думати.
Коул зайшов тихо.
Як навчився останнім часом — не вторгатися.
— Я можу? — запитав, залишаючись біля дверей.
Еллі кивнула, не піднімаючи очей.
Він сів навпроти — на підлогу, спиною до стіни. Не близько. Достатньо далеко, щоб вона не відчула тиску. Достатньо близько, щоб не було самотньо.
Між ними повисла тиша.
Вона намагалася читати рядки, але літери пливли. У грудях щось стискалося — знайоме, небезпечне. Втома, яку вона не дозволяла собі визнавати.
— У тебе сьогодні був важкий день, — сказав він обережно. Не як твердження. Як спостереження.
— У мене всі дні важкі, — автоматично відповіла вона.
І тут…
щось тріснуло.
Не голосно.
Не драматично.
Просто одна фраза — і сили, які вона тримала, трохи ослабли.
Еллі замовкла. Подивилася в блокнот. Стиснула його пальцями так, що кісточки побіліли.
— Я не хочу бути сильною сьогодні, — тихо сказала вона. — Просто… не хочу.
Коул не рухнувся з місця.
Не торкнувся.
Не сказав «усе буде добре».
Він лише кивнув.
— Тоді не будь, — відповів він. — Тут можна.
Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-яке зізнання.
Еллі відчула, як очі зрадницьки печуть. Вона швидко моргнула, але одна сльоза все ж впала — на сторінку блокнота. Залишила темну пляму.
Вона злякалася.
Не сліз — себе в цю мить.
— Я ненавиджу це, — прошепотіла вона. — Коли здається, що я вже все пережила… а потім достатньо одного погляду, однієї кімнати, і я знову там. У школі. У залі. В натовпі.
Він слухав.
По-справжньому.
— Ти не там, — тихо сказав він. — Ти тут. І я тут.
Вона підняла на нього очі.
— А якщо я знову помилюся? — її голос здригнувся. — Якщо я знову повірю не туди?
Він ковтнув. У горлі пересохло.
— Тоді це не зробить тебе слабкою, — відповів він. — Це зробить тебе живою.
Еллі закрила очі.
І вперше — не відсахнулася.
Вона просто нахилилася вперед. Повільно. Наче перевіряла, чи не зникне підлога під ногами. Її плече ледь торкнулося його плеча.
Ледь.
Але цього вистачило, щоб серце вдарилося об ребра.
Коул завмер. Не дозволив собі навіть вдихнути глибше. Він боявся злякати цей момент — як лякали диких птахів.
Еллі сиділа так кілька секунд. Може — хвилину. Час зник.
— Просто… посидь, — прошепотіла вона. — Нічого не роби.
— Я тут, — так само тихо відповів він.
Вона сперлася на нього трохи сильніше. Не як коханка. Не як дівчина, яка просить більше. А як людина, якій на мить дозволили не триматися.
Її подих був нерівний. Його — обережний.
І в цій тиші було більше близькості, ніж у будь-якому поцілунку.
Через деякий час Еллі випрямилася. Провела долонею по щоках, стираючи сліди слабкості.
— Не думай, що це щось змінює, — сказала вона, намагаючись повернути контроль.
Він усміхнувся — м’яко.
— Я знаю. Але дякую, що дозволила.
Вона кивнула.
І вперше за довгий час відчула: слабкість — не поразка.
І, можливо…
поруч із ним вона не зобов’язана бути кам’яною.

❤️🔥💔🎸

Це сталося випадково.
Саме так, як завжди стаються найважливіші речі.
Еллі була впевнена, що в студії нікого немає.
Пізній вечір. Коридори порожні. Світло приглушене. День видався важким — емоційно, фізично, внутрішньо. Вона довго вагалася, перш ніж зайти до маленької вокальної кімнати в кінці коридору. Тієї самої, де зазвичай записували демо — не для сцени, а для душі.
Вона зачинила двері.
Притулилася до них спиною.
Заплющила очі.
Просто один раз, — сказала собі. — Просто випустити.
Вона ввімкнула мінус. Простий. Майже оголений. Піаніно й ледь чутний біт.
І заспівала.
Голос спочатку був тихим — ніби вона боялася почути саму себе. Але з кожним рядком він міцнів. Ламався. Тремтів. І ставав справжнім.
Вона не знала, що за кілька дверей далі Коул, Алекс і Майк зупинилися як укопані.
— Ти це чуєш? — прошепотів Майк.
Алекс повільно підняв руку, показуючи: тихо.
Коул завмер.
Цей голос…
Він знав його. Але не таким.
Вони підійшли ближче. Двері були трохи прочинені. Рівно настільки, щоб звук просочувався назовні.
І слова.

🎶 (Пісня Еллі) 🎶
Я збирала себе по нотах,
По уламках старих пісень.
Ти казав — це просто дорослість,
А я тонула в твоїй тіні щодень.
Ти вкрав мій голос, вкрав мій подих,
Назвав це мрією — не гріх.
А я мовчала, бо любила,
Бо вірила більше, ніж вміла жити.
Приспів:
Я не твоя сцена — не світло й не дим,
Я не фон для твоїх перемог.
Я серце, що вчиться бити без тебе,
Навіть якщо ти — мій найбільший біль і мій урок.
Ти цілував не мене — ти цілував славу,
А я тримала правду в руках.
Тепер я співаю — і це моя сила,
Мій голос більше не твій страх.

Коул відчув, як щось різко стисло груди.
Це була не просто пісня.
Це було зізнання.
Вирок.
І прощання водночас.
Він бачив, як Еллі стоїть біля мікрофона — з прямою спиною, із заплющеними очима, з руками, стиснутими в кулаки, ніби вона тримала себе, щоб не розсипатися.
Коли остання нота затихла, в коридорі запанувала тиша.
Густа. Важка. Священна.
— Чорт… — видихнув Майк. — Це було… вау.
— Це було більше, ніж вау, — хрипко додав Алекс. — Це… справжнє.
Коул не міг вимовити ні слова.
Він просто штовхнув двері.
Еллі здригнулася. Різко обернулася. Очі розширилися від шоку.
— Ви… — вона замовкла. — Ви все чули?
— Кожну ноту, — чесно сказав Алекс.
— І кожне слово, — додав Майк.
Вона інстинктивно зробила крок назад.
— Я не збиралася… це не для… — вона зам’ялася, шукаючи захист.
— Еллі, — уперше заговорив Коул. Голос був тихий. — Це було неймовірно.
Вона подивилася на нього — насторожено. Болісно.
— Це не для сцени, — твердо сказала вона. — Це просто… моя правда.
Алекс усміхнувся.
— От саме тому це й має бути на сцені.
Майк кивнув.
— Ти навіть не уявляєш, що це було. У мене мурахи. Серйозно.
— Ми давно шукали цей голос, — додав Алекс. — І, здається… він був поряд увесь цей час.
Еллі похитала головою.
— Ні. Я не… я не учасниця гурту.
— А могла б бути, — м’яко сказав Майк. — Не замість когось. Разом.
Тиша знову накрила кімнату.
Еллі перевела погляд на Коула.
— Ти теж так вважаєш?
Він дивився на неї так, ніби вперше дозволив собі побачити всю правду.
Про неї.
Про себе.
— Я вважаю, — повільно сказав він, — що твій голос більше ніколи не має бути схований.
Її серце вдарилося сильніше.
А в його — остаточно склалася правда.
Ця пісня була про нього.
Про них.
Про те, що він зламав.
І цього разу…
він не мав права нічого в неї забрати.