Розділ 14

🤍💔🎸

У конференц-залі було надто світло.
Біле світло ламп різало очі, столи були ідеально чистими, а повітря — холодним і безжальним. Коул сидів, відкинувшись на спинку стільця, схрестивши руки на грудях, але всередині нього все напружено тремтіло.
Навпроти — представники лейблу. Юристи. Менеджер гурту. Люди, для яких музика давно стала цифрами, ризиками й контрактами.
— Ми не будемо ходити навколо, — сказала жінка в темному костюмі, перегортаючи папери. — Учорашня поведінка була неприйнятною.
Менеджер кинув на Коула швидкий, майже благаючий погляд.
— Натяки зі сцени, порушення домовленостей, алкоголь перед виступом, — продовжила вона. — Це не “образ”. Це — проблема.
— Я сказав правду, — глухо відповів Коул.
— Ви сказали зайве, — різко перебив юрист. — І поставили під загрозу весь тур.
Запала пауза.
— У вас є два варіанти, — підсумувала жінка. — Перший: публічне вибачення, перерва в турі, реабілітаційна програма, повний контроль з боку лейблу. Другий…
Вона підняла погляд.
— Ми розриваємо контракт. І гурт падає разом із вами.
Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який ляпас.
Басист різко втягнув повітря. Ударник опустив голову. Менеджер стиснув ручку так, що вона тріснула.
— У вас є сорок вісім годин, — сказала вона. — І ще одне. Якщо повториться хоч щось подібне — рішення буде прийняте без обговорень.
Коул мовчав.
Уперше в житті — справді мовчав.
Еллі дізналася про це не від нього.
Вона сиділа в студії, переглядаючи графіки, коли менеджер зайшов, закривши за собою двері.
— Лейбл дав ультиматум, — коротко сказав він. — Якщо Коул не зупиниться — все скінчено.
Еллі кивнула.
— Я зрозуміла.
— І… — він вагався. — Вони хочуть, щоб ти залишилася. Навіть якщо…
Вона підняла очі.
— Навіть якщо він — ні?
Менеджер мовчки кивнув.
Це було боляче. Не гостро — глухо. Як усвідомлення чогось неминучого.
— Я зроблю свою роботу, — сказала Еллі. — Як і завжди.
Коли він вийшов, вона залишилась сама. Дивилась на екран, але не бачила цифр.
Ось до чого він дійшов.
Ось ціна маски.

Коул не повернувся в номер одразу.
Він блукав містом без напрямку, без мети. Телефон мовчав — він вимкнув його. Шум вулиць зливався в один гул, але всередині було порожньо.
Він зупинився на мосту.
Внизу текла річка — спокійна, байдужа. Так багато років він тікав від тиші, а тепер вона наздогнала його.
Ти все зруйнував.
Батьків голос у голові був знайомим і отруйним:
Ти ніхто без сцени.
Без цього — ти нуль.
Коул вдарив кулаком у перила.
— Замовкни… — прошепотів він, але голос не зник.
Він дістав із кишені телефон. Довго дивився на ім’я в контактах.
Еллі.
Палець тремтів.
Він не подзвонив.
Бо вперше зрозумів:
він не має права тягнути її за собою вниз.
У номері було темно.
Коул сів на підлогу, спершись спиною на ліжко. Повільно, ніби з нього знімали броню, усе почало сипатися.
Гнів.
Зухвалість.
Образ.
Залишилась лише втома.
Він закрив обличчя руками — і вперше за багато років дозволив собі зламатися.
Без алкоголю.
Без сцени.
Без маски.
Сльози йшли тихо, злі, соромні. Він не ридав — просто дихав уривчасто, ніби кожен вдих давався через біль.
— Я не вмію інакше… — прошепотів він у порожнечу. — Я не знаю, як бути кращим.
Перед очима знову виникла вона — не з клубу, не з коридору готелю, а сімнадцятирічна, з зошитом у руках. Та, якій він зрадив. Та, яка тепер сильніша за нього.
Ти вкрав у неї голос.
А тепер втрачаєш свій.
Коул опустив руки. Подивився в темряву.
І вперше визнав:
якщо він не зміниться — він втратить не лише кар’єру.
Він втратить себе.
 💔🎶

🤍💔🎸

Вони зустрілися не випадково.
Еллі знала, де його знайти — маленька кімната для репетицій на останньому поверсі готелю. Там завжди було напівтемно, пахло деревом і старими кабелями, і туди майже ніхто не заходив. Місце, де можна було сховатися. Або зламатися остаточно.
Коул сидів на підлозі, спершися спиною на підсилювач. Гітара лежала поруч, але він не торкався її. Наче боявся.
Коли двері тихо рипнули, він не підвів голови.
— Я не прийшла сваритися, — сказала Еллі спокійно. Надто спокійно. — І не читати нотації.
Він повільно підняв погляд. Очі червоні, виснажені. Без тієї зухвалої іскри, яка завжди дратувала й притягувала водночас.
— Тоді навіщо? — хрипко.
Вона підійшла ближче, але не сіла поруч. Між ними лишилася відстань — кілька кроків, ціла прірва.
— Бо ти маєш знати правду, — сказала Еллі. — І бо інакше ця тиша нас просто доб’є.
Він ковтнув.
— Про Марка? — тихо спитав Коул.
Вона кивнула.
— Після того побачення… нічого не було. — Вона дивилась не на нього, а кудись убік. — Ми навіть не поцілувалися. І більше не спілкувалися.
Коул повільно видихнув, ніби з грудей зняли камінь. Але полегшення тривало лише мить — його швидко накрила провина.
— Чому ти мені це кажеш? — прошепотів він. — Я не маю права питати. Не після всього.
— Я кажу не для того, щоб тобі стало легше, — відповіла вона. — А щоб ти не ховався за вигаданими образами. Я не чиясь помста. І не твій привід знову знищувати себе.
Він опустив голову.
— Я бачив, як він приїхав… з квітами, — зізнався Коул. — І щось у мені просто… зірвалося. Я знову став тим, ким мене всі чекали бачити. Тим “bad boy”.
Еллі гірко всміхнулась.
— Знаєш, що найстрашніше? — сказала вона. — Я вперше повірила, що ти вже не він. А потім ти сам вирішив довести зворотне.
Її голос здригнувся, але вона не дозволила сльозам упасти.
— Лейбл дав ультиматум, — тихо сказав Коул. — Я знаю, що ти знаєш.
— Знаю, — кивнула вона. — І знаю, що вони готові залишити мене… навіть без тебе.
Ці слова вдарили болючіше, ніж будь-які докори.
— Я не хочу, щоб ти платила за мене, — сказав він. — Ніколи більше.
Запала довга тиша. У ній було все: п’ять років мовчання, зламані мрії, незагойні рани.
— Коуле… — вона нарешті подивилась йому в очі. — Я не можу знову бути тією, хто рятує тебе ціною себе.
— Я не прошу рятувати, — прошепотів він. — Я прошу… не йти, поки я сам не спробую.
Вона повільно вдихнула.
— Тоді спробуй по-справжньому.