Розділ 12

💔🎸💣

Ранок був нещадним.
Коул прокинувся від пульсуючого болю в скронях і сухості в роті. Світло пробивалося крізь щілину між шторами, різке, занадто реальне. Він застогнав і повільно перевернувся на спину, дивлячись у стелю, ніби вона могла дати відповіді.
І дала.
Спогадами.
Її руки.
Її подих.
Її ім’я, яке він вимовив так, ніби це було благанням.
Поцілунок.
Ляпас.
Її голос — холодний, остаточний.
Коул різко сів, схопившись за голову.
— Чорт… — прошепотів він.
На щоці ще ніби горіло місце, де вона вдарила його. Не фізично — всередині. Там, де він роками ховав слабкість під шкірою “bad boy”.
Ти знову все зіпсував.
Він повільно встав, дійшов до ванної, подивився на себе в дзеркало. Неголений, очі червоні, погляд порожній. Зірка сцени. Кумир тисяч. І водночас — хлопець, який не зміг втримати одну-єдину людину.
У студії було тихо.
Еллі прийшла раніше за всіх — як завжди. Кава, ноутбук, навушники. Вона трималася професійно, зібрано, але всередині все ще тремтіло від спогадів минулої ночі.
Вона не дивилася в його бік, коли він зайшов.
Коул зупинився біля дверей, вагаючись. Сказати щось? Попросити вибачення знову? Зробити вигляд, що нічого не було?
Жоден варіант не здавався правильним.
— Доброго ранку, — сказав він нарешті.
— Мм, — відповіла вона, не піднімаючи очей.
Одне коротке, нейтральне “мм”.
Гірше за будь-які слова.
Вони працювали поруч кілька годин. Обговорювали графіки, сет-листи, логістику. Сухо. Без поглядів. Без підтекстів. Наче між ними не було ні поцілунку, ні болю, ні років історії.
І це вбивало його.
Коли робочий день добіг кінця, Коул вийшов надвір першим — просто подихати. Повітря було теплим, місто гуділо, життя йшло далі, ніби нічого не сталося.
І тоді він побачив це.
Чорна машина зупинилася біля входу. Двері відчинилися, і з неї вийшов той самий хлопець із клубу.
Доглянутий. Спокійний. Усміхнений.
У руках — букет квітів.
Коул відчув, як у грудях різко спалахнуло.
Еллі вийшла слідом. Вона завмерла на секунду, явно здивована. Потім усміхнулася. Не так, як у клубі — м’якше. Справжніше.
Вона прийняла квіти.
— Привіт, — сказав той хлопець. — Я подумав… після вчорашнього… може, кава?
Еллі кивнула.
— Добре.
Коул стояв за кілька метрів і відчував, як щось темне піднімається з глибини. Ревнощі були не просто болем — вони були люттю. Усвідомленням, що вона має право. Що він сам віддав це право.
Вона сіла в машину.
Двері зачинилися.
Авто рушило.
І разом із ним — щось остаточно зламалося в Коулі.
Він повільно видихнув і посміхнувся.
Не тепло.
Не щиро.
Небезпечно.
— Добре, — пробурмотів він. — Хочеш гру?
Він знову одягнув маску. Ту саму, яку всі знали. Ту, яка робила його недосяжним, різким, привабливим і руйнівним.
Bad boy повернувся.
Він дістав телефон, набрав номер.
— Сьогодні ввечері, — сказав він у слухавку. — Клуб. Приватна зона. Я хочу шуму. І без правил.
Коул підняв комір куртки й рушив уперед, не озираючись.
Якщо Еллі вирішила жити далі —
він покаже, що теж може.
Навіть якщо це знову все зруйнує. 💔🎸💣
🔥🎶

🔥🎶💔
POV Еллі

Кава була надто гіркою.
Еллі зрозуміла це тільки після третього ковтка, але не сказала нічого. Вона сиділа навпроти нього — Марка (так, Марк, вона запам’ятала ім’я) — у невеликому кафе з панорамними вікнами, де було затишно, світло і… безпечно.
Саме так, як мало бути.
— Ти сьогодні була дуже зібрана на роботі, — сказав він з легкою усмішкою. — Видно, що ти знаєш, чого хочеш.
— Це частина професії, — відповіла Еллі, так само легко.
Вона усміхалась. Кивала. Слухала. Ставила правильні запитання.
Вона була ідеальною версією себе.
Але всередині — було тихо. Порожньо. Ніби хтось вимкнув звук.
Марк був приємним. Уважним. Не ліз у душу. Не тиснув. Не змушував нічого відчувати швидше, ніж вона хотіла. Коли він розповідав про свою роботу, вона ловила себе на думці, що будь-хто на її місці міг би закохатися.
Але не вона.
Її пальці обхоплювали чашку, і вона думала не про те, що він говорить, а про інше.
Про запах алкоголю.
Про п’яний шепіт її імені.
Про те, як Коул притиснув її до стіни — не з бажання, а з відчаю.
Стоп.
— Ти в порядку? — спитав Марк. — Ти ніби тут, але десь далеко.
— Так, — швидко відповіла вона. — Просто втома. Тур.
Це була правда. Але не вся.
Коли він провів її до машини, обережно торкнувся руки, Еллі не відсмикнулася. Але й не відповіла. Не тому, що не хотіла близькості.
А тому, що не хотіла підміни.
Вона поїхала до готелю з відчуттям, що зробила “правильний” вибір. І з гірким усвідомленням, що правильний — не завжди легкий.

Увечері вона повернулася пізно.
Коридори готелю були напівтемними, тихими. Еллі зняла туфлі, тримаючи їх у руці, коли підійшла до свого поверху — і почула музику.
Гучну. Різку. Знайому.
Вона зупинилася.
Ні…
Двері до президентського люксу були прочинені. Світло миготіло. Сміх. Голоси. Алкоголь. Жінки. Атмосфера, яку вона знала надто добре — ще з минулого життя.
Bad boy.
Вона побачила його крізь натовп.
Коул стояв у центрі кімнати, з келихом у руці, у розстібнутій сорочці, з тією самою усмішкою, від якої колись у неї тремтіли коліна. Навколо — люди. Дівчата, які торкались його рук, плечей, сміялись над кожним словом.
Він був… у своїй стихії.
І саме в цей момент він підняв погляд.
Їхні очі зустрілися.
Лише на секунду.
У його погляді щось спалахнуло — здивування, виклик, щось темне. Він не підійшов. Не зупинив нікого. Лише повільно підніс келих до губ, не відводячи від неї очей.
Ніби казав: дивись.
Еллі відчула, як щось боляче стискається в грудях.
Ось яким ти вирішив бути.
Вона розвернулась і пішла до свого номера. Повільно. Гідно. Не тікаючи.
Усередині кімнати вона сперлась на двері, заплющила очі.
Їй не було легко.
Їй не було байдуже.
Але вона більше не була тією, хто плаче через його вибори.
— Ти не моя відповідальність, — прошепотіла вона в тишу. — І не мій біль. Більше ні.
Та десь глибоко всередині серце все ж боліло.
Бо навіть тепер —
він усе ще мав силу її зачепити. 💔🎶🔥