Розділ 10

🤍🎶💔

Автобус туру Dead Echo пах кавою, металом і втомою. Ніч за ніччю — одні й ті самі міста, однакові готелі, сцени, що змінювались, але відчуття залишалось тим самим. Напруга не спадала. Вона лише накопичувалась.
Еллі сиділа біля вікна, у навушниках, з блокнотом на колінах. Світ за склом розмивався до смуг світла й темряви, а її почерк був чітким, зосередженим. Вона працювала. Завжди працювала.
Коул сидів навпроти — надто близько, щоб не помічати її, і надто далеко, щоб доторкнутися. Він ловив кожен її рух: як вона підтискає губи, коли шукає риму, як закушує кінчик ручки, як машинально ховає пасмо волосся за вухо.
Вона не дивилася на нього.
Ніби його не існувало.
— Еллі, — обережно почав менеджер гурту, — у Чикаго після саундчеку треба буде швидко пройти сет. Можеш бути поруч?
— Так, — відповіла вона коротко, не піднімаючи очей.
І жодного погляду в бік Коула.
Тільки робота.
Він чув це в кожному її слові, у кожній паузі, у кожному «так» без інтонації.
Чикаго зустрів їх холодним повітрям і сірою сценою, ще порожньою, але вже наповненою відлунням майбутнього шуму. Еллі ходила між пультами, нотатками, техніками — професійна, зібрана, недосяжна.
— Темп у другому куплеті трохи просідає, — сказала вона сухо, дивлячись у планшет. — Якщо не вирівняти, приспів не «вистрелить».
— Добре, — відповів Коул автоматично. — Я…
— Не «я», — перебила вона, не дивлячись на нього. — Ви. Це гурт.
Слова різонули. Він стиснув щелепи, але кивнув.
— Ви праві.
Вона підняла очі лише на секунду — короткий, холодний погляд, як професійна оцінка. І знову — вниз, до нот.
Вона поставила стіну.
Не з люті.
З контролю.
Увечері автобус рушив далі. Світло всередині було приглушеним. Хтось із музикантів сміявся, хтось спав. Еллі знову сиділа окремо. Навушники. Блокнот.
Коул підійшов, зупинився поруч, не сідаючи.
— Ти майже не спиш, — тихо сказав він. — Ти згориш.
Вона зняла навушники повільно, ніби кожен рух був зважений.
— Дякую за турботу, — рівно сказала вона. — Але це не входить у ваші обов’язки.
— Еллі…
— Коуле, — вона вперше назвала його ім’я за весь тур, і це прозвучало офіційно. — Я тут, щоб працювати. Не більше. І мені комфортно, коли межі чіткі.
— А якщо мені боляче? — вирвалось у нього.
Вона дивилася на нього довго. Надто довго.
— Біль — не виправдання, — відповіла вона спокійно. — Це просто наслідок.
І знову — навушники. Кінець розмови.
Він відійшов, відчуваючи, як усередині щось стискається, але не ламається. Ще ні.
Наступні міста змішалися в один ритм.
День — сцена.
Ніч — автобус.
І завжди — Еллі поруч, але недосяжна.
На концертах вона стояла за лаштунками, слухала, як зал реве, і не реагувала. Не дивилася на нього, коли він співав. Не ловила його погляд. Ніби все це — просто звук.
А він співав і для неї, і проти неї.
Кожен рядок — як спроба достукатися.
Після одного з концертів, коли зал ще гудів, а світло сцени гасло, він побачив, як вона швидко виходить, тримаючи папку під пахвою. Він наздогнав її в коридорі.
— Ти коли-небудь думаєш про нас? — тихо спитав він.
Вона зупинилась. Не повертаючись.
— Нас більше не існує, — відповіла вона. — Є контракт. Є тур. Є дедлайни.
Вона пішла далі.
Коул залишився стояти серед порожнього коридору, де ще пахло димом і потом сцени.
Він зрозумів:
він для неї — не спогад.
Не біль.
Не любов.
Він — робота.
І саме це боліло найбільше. 🤍🎶💔

💔🎸

Номер готелю був тихий. Занадто тихий — так, що кожен звук усередині Еллі лунав голосніше за будь-який концертний зал.
Вона зачинила двері, сперлась на них спиною і завмерла. Кілька секунд просто стояла, не рухаючись, ніби якщо зробить крок — щось усередині не витримає.
Світло вона не вмикала.
Місто за вікном жило своїм життям — машини, вогні, люди, яким було байдуже, що в цій кімнаті дівчина знову збирає себе по шматках.
Еллі повільно зняла куртку, акуратно поклала планшет на стіл. Усе — надто правильно. Надто контрольовано. Як завжди.
Вона підійшла до дзеркала.
Жінка, яка дивилася на неї звідти, була впевненою. Стрункою. З прямою спиною і холодними очима. Та, яку поважають у студіях. Та, до якої прислухаються продюсери. Та, яку не перебивають.
— Ти сильна, — тихо сказала Еллі своєму відображенню. — Ти вже через це проходила.
Голос не тремтів. Поки що.
Вона відвернулась, сіла на край ліжка й нарешті дозволила собі видихнути.
У пам’яті спалахнув автобус туру. Його голос. Його погляд. Те, як він стояв поруч і ніби нічого не вимагав — і саме тому це було нестерпно.
Він не має права знову бути важливим.
Не після всього.
Еллі дістала з сумки старий блокнот. Не той, який показує світові. Інший. Пожовклі сторінки. Почерк — нерівний, юний, майже наївний.
Сторінка з датою п’ятирічної давнини.
Пісня.
Та сама.
Вона провела пальцями по рядках, ніби торкалась шраму, який давно зажив, але все ще болів при зміні погоди.
— Це було давно, — прошепотіла вона. — Ти пережила.
І раптом — ніби щось клацнуло.
Сльози пішли тихо. Без ридань. Без драматизму. Просто котилися по щоках, поки вона сиділа, згорбившись, стискаючи блокнот так, ніби він міг розсипатися в руках.
Еллі не дозволяла собі плакати при ньому.
Ніколи.
Бо сльози — це довіра.
А він її не заслуговував.
— Я більше не та дівчинка, — сказала вона крізь сльози. — Я не чекаю. Не прошу. Не вірю обіцянкам.
Її плечі здригнулися.
Вона згадала себе сімнадцятирічну. Тиху. Повну. Зі зошитом, який був важливішим за будь-яку людину. Дівчину, яка вірила, що якщо тебе почули — тебе не зрадять.
— Ти була сміливою, — прошепотіла вона. — Але тепер… тепер моя черга бути сильною.
Еллі витерла сльози тильною стороною долоні. Підвелася. Знову підійшла до дзеркала.
Очі були червоні, але погляд — твердий.
— Ти впораєшся, — сказала вона собі. — Ти вже вижила після гіршого.
Вона сховала блокнот назад у сумку. Замкнула його, ніби замикала частину себе. Ту, яку більше ніхто не побачить.
Світло так і не ввімкнула.
Лягла на ліжко, дивлячись у темну стелю, слухаючи, як у грудях повільно стихає біль.
Завтра вона знову буде професійною.
Холодною.
Недосяжною.
Він побачить лише жінку, яка тримає все під контролем.
А те, що зламалося сьогодні вночі —
залишиться тут.
Між чотирма стінами.
Назавжди. 💔🎸