Розділ 9

🎸 🤍🎶

Робота з Еллі виявилася складнішою, ніж будь-який тур.
Коул зрозумів це вже в перший тиждень.
Вона була всюди — і водночас недосяжна.
Завжди з блокнотом або планшетом, зосереджена, зібрана, чітка. Вона не шукала його погляду. Не уникала. Просто… працювала.
— Звук у другому куплеті запізнюється на пів секунди, — сказала вона під час репетиції, не підвищуючи голосу. — Це ламає емоцію.
— Нам так подобається, — буркнув Алекс.
Еллі підняла брову.
— Емоція не “подобається”. Вона або працює, або ні.
У залі запала тиша.
Коул упіймав себе на тому, що усміхається.
Тиха дівчина з останнього ряду школи ніколи б так не сказала.
— Вона має рацію, — нарешті мовив він. — Спробуємо ще раз.
Еллі коротко кивнула — без тріумфу, без емоцій.
І знову повернулася до нот.
Коул ловив себе на тому, що дивиться на її руки.
На те, як вона закушує губу, коли думає.
На те, як зосереджено слухає музику — ніби вона не просто чує, а відчуває її тілом.
Це було небезпечно.
Бо він більше не мав права.
🎸
Вони часто залишалися в студії допізна.
Іноді — лише вдвох.
— Я не очікувала, що Dead Echo настільки… — Еллі замовкла, шукаючи слово. — Виросли.
— А я не очікував, що ти повернешся, — відповів він чесно.
Вона не подивилася на нього.
— Я не повернулась. Я прийшла вперше. Та дівчина залишилась у школі.
Він стиснув щелепу.
— Я знаю, що винен.
— Ти знаєш, — спокійно відповіла Еллі. — Але це не означає, що я зобов’язана проживати це знову.
Її спокій був гіршим за крик.
Він зробив крок ближче. Зупинився.
— І все ж… ти тут.
— Бо я сильніша, — сказала вона. — І тому, що я більше не твоя.
Ці слова вдарили сильніше, ніж він очікував.

🎸🎸🎸🎸

Вона стояла біля ноутбука, коли Коул випадково побачив екран.
Назви файлів.
Він завмер.
— Зачекай… — повільно сказав він. — Це… “Burning Quiet”?
Еллі не встигла закрити ноутбук.
— Так.
— Але ж… — він ковтнув. — Це хіт Luna Gray.
Вона мовчала.
Він почав читати далі.
“Glass Heart” — Raven Hale.
“Don’t Touch My Silence” — Northline.
“Stay Where It Hurts” — Echo Bloom.
Його дихання збилося.
— Це… ти? — прошепотів він. — Це все ти написала?
Еллі повільно видихнула.
— Так.
— Чому я про це не знав?
Вона подивилася на нього вперше за довгий час — прямо. Відверто.
— Бо ти не питав.
— Бо мені не потрібне було світло сцени.
— Бо я не хотіла, щоб хтось знову забрав моє ім’я.
Його руки затремтіли.
— Боже… — він сів на край столу. — Ти могла бути… ким завгодно.
— Я і є ким завгодно, — спокійно сказала вона. — Просто не для тебе.
Він згадав випускний.
Зал.
Оплески.
І її — десь у тіні.
— Я вкрав у тебе більше, ніж пісню, — тихо сказав він. — Я вкрав момент, коли ти могла повірити в себе.
— Ні, — м’яко відповіла Еллі. — Ти просто відтягнув це на кілька років.
Тиша між ними була густою.
Небезпечною.
— Еллі… — він зробив крок. — Я не хочу повторити минуле.
— Тоді не торкайся мене поглядом так, — тихо сказала вона. — Бо я теж людина.
Він завмер.
Їх розділяло пів метра.
І п’ять років болю.
— Це заборонено, — прошепотів він.
— Я знаю, — відповіла вона. — Саме тому це так відчувається.
Вона відвернулась першою.
— Продовжимо роботу завтра.
І пішла.
Коул залишився один у студії, з серцем, що билося надто швидко.
Тепер він знав правду.
Еллі Морган була не тінню.
Вона була джерелом світла, яке він колись погасив.
І найбільший страх полягав у тому,
що цього разу він може захотіти її
не як музиканта…
а як жінку, яку не має права втратити вдруге.
🤍🎶💔

Ніч у готелі була надто тихою для Коула.
Не тією спокійною тишею, що заспокоює, а глухою, натискаючою — такою, що в ній чуєш власні думки, навіть якщо дуже намагаєшся від них утекти. Він сидів на ліжку, спершись ліктями на коліна, гітара стояла біля стіни, але сьогодні вона мовчала. Уперше за багато років.
Перед очима знову й знову з’являлася Еллі. Не дівчинка з класу. Не та, яку він колись поцілував у коридорі між дзвінками.
Жінка. Зі спокійними очима, в яких було занадто багато пережитого. З голосом, що міг ламати сцени й серця, але ніколи — її саму.
Авторка багатьох хітів.
Ці слова застрягли в ньому, мов скло.
— Чорт… — тихо видихнув Коул і провів рукою по волоссю.
Він згадав кожен момент, коли стояв на сцені й співав пісні, що робили його знаменитим. Згадав, як тоді думав, що це — його шлях, його вихід із дому, з-під тіні батька.
А тепер усвідомив: частина того успіху була побудована на її болі.
Телефон на тумбочці засвітився — 02:37.
Він знав, де вона. Знав номер її кімнати. Знав, що не має права йти.
Але цієї ночі право не мало значення.

Еллі сиділа біля вікна з чашкою давно холодного чаю. Ноутбук був закритий. Вона дивилася на нічне місто, як дивляться на щось, що не чекає й не обіцяє.
Стук у двері був тихим. Нерішучим.
Вона не одразу підвелася. Усередині не здригнулося — лише втома.
Та вона все ж підійшла й відчинила.
Коул стояв у коридорі, без сцени, без світла, без захисту.
Просто людина. З надламаними плечима.
— Еллі… — почав він і замовк.
Вона дивилася на нього спокійно. Занадто спокійно.
— Якщо ти прийшов говорити про роботу — завтра, — сказала вона рівно.
— Я прийшов не про роботу.
Тиша між ними була важчою за крик.
— Тоді швидко, — відповіла вона й відступила, дозволяючи йому зайти, але не запрошуючи.
Він зайшов і зупинився посеред кімнати, ніби боявся торкнутися чогось — або когось.
— Я знаю, що не маю права… — почав Коул, ковтаючи слова. — Але я більше не можу мовчати. Я… я усвідомив, що зробив. Тоді. І зараз.
Вона схрестила руки на грудях.
— Усвідомив? — тихо повторила. — П’ять років потому?
— Я був слабким, — голос його тремтів. — Я був злим, наляканим, я жив у домі, де любов була умовою. Я хотів утекти будь-якою ціною. І я… — він заплющив очі. — Я зрадив тебе.
Вона не відвела погляду.
— Ти не зрадив, Коуле, — сказала вона тихо. — Ти використав. А потім зробив вигляд, що мене не існує.
Ці слова вдарили сильніше за ляпас.
— Я знаю, — прошепотів він. — І мені шкода. Мені по-справжньому шкода. Я не чекаю, що ти пробачиш. Я просто… хотів, щоб ти знала: я каюсь. Щодня.
Він зробив крок до неї — і зупинився, коли вона не зрушила з місця.
— Ти знаєш, що найгірше? — запитала Еллі спокійно. — Не той поцілунок з Медісон. Не сцена. Не навіть те, що ти вкрав пісню.
Найгірше — що я вірила, що ти інший.
Її голос не тремтів. І саме це лякало найбільше.
— Я був іншим, — хрипло відповів він. — Просто зламався.
— Усі ламаються, — сказала вона. — Але не всі роблять із цього кар’єру.
Тиша. Довга. Остаточна.
— Тобі краще піти, — додала вона. — Завтра в нас ранній саундчек.
Коул кивнув. Повільно. Болісно.
— Я все одно скажу це, — тихо мовив він на порозі. — Я ніколи не переставав любити тебе.
Еллі підняла на нього очі — холодні, далекі.
— Любов — це не слова, Коуле. Це вибір.
А свій вибір ти зробив давно.
Він вийшов. Двері зачинилися тихо, але в його грудях щось обірвалося з гуркотом.
У своєму номері Коул впав на ліжко, втупившись у стелю.
Уперше в житті слава не гріла. Вона тиснула.
Уперше він зрозумів: найбільша його поразка — не батько, не минуле, не страх.
А те, що він втратив людину, яка могла стати його домом.
А Еллі повернулася до вікна.
Вона не плакала.
Вона була жива.
І цього разу — сильніша, ніж будь-коли.
🤍🎶💔