Розділ 8

🎸Минуло п’ять років🎸

Минуло п’ять років —
а деякі рани так і не навчилися мовчати.
 

🎸Еллі

Ранкове світло лягало на підлогу її квартири тонкими смугами. Еллі стояла біля вікна з чашкою кави, дивлячись, як місто прокидається — швидко, гучно, впевнено.
Вона більше не ховалася.
Її волосся було коротшим, рухи — спокійнішими, а постава — рівною. Не тому, що вона схудла. А тому, що більше не несла на собі сором.
Еллі Морган тепер знала, ким вона є.
На столі лежав ноутбук, відкритий на нотах. Вона працювала авторкою текстів — не публічно, не на сцені, але її слова співали інші. Ім’я рідко з’являлося у титрах, але їй було досить знати: це моє.
Вона навчилася захищати себе.
Навчилася казати «ні».
Навчилася не віддавати пісні тим, хто не заслуговує на довіру.
Телефон завібрував.
Невідомий номер.
— Еллі Морган? — голос був професійний, без емоцій. — Ми шукаємо помічницю для одного музичного гурту. Тимчасовий контракт. Хороша оплата. Ваше портфоліо нас зацікавило.
— Назва гурту? — запитала вона, вже знаючи відповідь.
Пауза.
— Dead Echo.
Світ не зупинився.
Він просто… трохи здригнувся.
— Я подумаю, — спокійно відповіла Еллі.
Вона завершила дзвінок і повільно сіла.
П’ять років, — подумала вона. — І ось ми знову.
Вона не відчувала страху.
Не відчувала злості.
Лише готовність.

🎸Коул

Стадіон ревів.
Світло, крики, тисячі голосів, що скандували його ім’я. Коул Рейн стояв на сцені, тримаючи гітару, і робив те, про що мріяв у сімнадцять.
Він був вільний.
Dead Echo стали легендою.
Контракти. Турне. Обкладинки.
Його обличчя знали. Його голос любили.
Але за кулісами завжди було тихо.
Його гримерка була стерильною — без фото, без особистих речей. Він не тримав нічого, що могло б нагадати про дім. Бо дому більше не було.
Батько зник з його життя так само різко, як і біль.
Але порожнеча лишилася.
Коул сидів на дивані, дивлячись у підлогу, коли менеджер постукав.
— Ми знайшли нову помічницю, — сказав він. — Завтра приєднається до туру.
— Мені байдуже, — автоматично відповів Коул.
— Вона сильна. Розумна. І… — менеджер усміхнувся. — Не боїться характерів.
Коул лише кивнув.
Він давно нічого не чекав.
🎸

Наступного дня репетиційна зала наповнилася звуками — гітара, ударні, голоси. Коул зайшов пізніше, ніж зазвичай.
І зупинився.
Біля пульта стояла жінка. Струнка. Спокійна. Впевнена. Вона щось записувала у блокнот, не звертаючи уваги на шум.
— Нова? — кинув він у повітря.
Вона підняла голову.
Їхні погляди зустрілися.
Світ знову здригнувся — але цього разу в ньому.
— Привіт, Коуле, — сказала вона рівно. — Давно не бачились.
Йому знадобилася секунда, щоб упізнати.
Очі.
Ті самі.
— Еллі… — його голос зрадив.
Вона усміхнулася. Не тепло. Не холодно. Просто ввічливо.
— Я ваша нова помічниця. Тимчасово. Працюватиму з розкладом, текстами, комунікацією. Професійно.
Він дивився на неї так, ніби сцена під ногами могла зникнути.
— Ти… — він замовк. — Ти змінилася.
— Ти теж, — відповіла вона. — Ти тепер знаменитий.
Між ними повисла тиша.
Не напружена.
Контрольована.
— Я не знав, що це будеш ти, — сказав він нарешті.
— Я знала, що це будеш ти, — відповіла Еллі. — І все одно прийшла.
Він зробив крок до неї. Зупинився.
— Еллі… тоді… — почав він.
— Ні, — м’яко, але чітко сказала вона. — Ми тут не для цього.
Вона поглянула на нього з висоти свого спокою.
— Тепер ролі інші, Коуле.
— Ти на сцені.
— А я — більше не дівчина з тіні.
Вона повернулася до блокнота.
— Почнемо репетицію. У вас через тиждень новий виступ.
Коул стояв, не в змозі поворухнутися.
П’ять років тому він забрав у неї пісню.
Сьогодні вона забрала в нього щось інше.
Контроль.
І він уперше зрозумів:
це буде набагато складніше, ніж він думав.
🤍💔🎶