Розділ 7

Актова зала школи ніколи не була такою живою.
Світло прожекторів різало темряву, сцена тремтіла від басів, а натовп шумів, мов океан перед штормом. Випускний концерт був головною подією року — тут зібралися всі: учні, вчителі, батьки, навіть люди з міста, які чули про Dead Echo.
Еллі стояла майже біля виходу.
Не в центрі.
Не попереду.
Так, як звикла — трохи осторонь.
Вона довго вагалася, чи приходити. Але Коул написав коротке повідомлення:
“Будь сьогодні. Це важливо.”
І вона прийшла.
Серце билося швидше, коли світло згасло остаточно.
— Вітаємо на сцені… — голос ведучого загубився в криках. — Dead Echo!
Зала вибухнула.
Коул вийшов першим.
Чорна футболка, гітара на плечі, впевнена хода — він виглядав не як школяр, а як зірка. Його ім’я скандували. Йому аплодували. Його хотіли.
Еллі затамувала подих.
Це він…
Мій Коул…
— Ця пісня… — він нахилився до мікрофона, — особлива для мене. Я написав її тоді, коли зрозумів, ким хочу бути насправді.
Слова вдарили, мов лід.
Я написав її.
Еллі не одразу зрозуміла, що відчула.
Спершу — порожнечу.
Потім — холод.
Перші акорди розлилися залом.
Її акорди.
Її слова.
Пісня піднялася над натовпом, стала гучною, сильною, майже тріумфальною. Люди слухали, завмерши. Хтось витер сльози. Хтось узявся за серце.
— Це шедевр!
— Вони підуть далеко!
— Чорт, це геніально!
Еллі стояла, ніби вмурована в підлогу.
Кожен рядок бив по ній, як удар.
Бо тепер він звучав не як сповідь…
А як привласнення.
Коул співав упевнено.
Гордо.
І жодного разу не подивився туди, де стояла вона.
Останній акорд — і зал вибухнув оваціями.
Люди підвелися.
Крики.
Свист.
Аплодисменти.
Еллі не аплодувала.
Вона не могла навіть дихати.
І саме тоді вона побачила Медісон.
Та пробиралася ближче до сцени — висока, ідеальна, у блискучій сукні, з усмішкою переможниці. Коли Коул спустився зі сцени, вона одразу обвила його шию руками.
— Коул! Це було неймовірно! — голосно, щоб усі чули.
Він засміявся.
І не відштовхнув її.
Навпаки — нахилився.
Поцілував.
Не швидко.
Не випадково.
На очах у всіх.
На очах у Еллі.
Світ навколо неї зник.
Вона не пам’ятала, як опинилася ближче. Не пам’ятала, як ноги самі понесли її вперед.
— Я ж тобі казала, — Медісон повернулася до неї з повільною, жорстокою усмішкою. — Це ще не кінець.
Еллі мовчала.
— Ти що, справді думала, — Медісон нахилилася ближче, — що Коул зверне увагу на таку товстунку, як ти?
Сміх був тихий. Отруйний.
— Ти була просто… зручною, — додала вона. — Пісенька. Натхнення. А тепер подивись на нього.
Вона притислася до Коула ще ближче.
— Ось його рівень.
Коул стояв поруч.
І мовчав.
Це мовчання боліло більше, ніж будь-які слова.
Еллі відчула, як щось у ній остаточно ламається.
Не зі сльозами.
Не з криком.
З холодною, порожньою тишею.
Вона повільно відступила.
Повернулася.
І пішла.
Ніхто не побіг за нею.
За її спиною лунала музика, сміх, святкування.
А в грудях — лише одна думка:
Ти вкрав мою пісню.
Ти вкрав мій голос.
Але ти більше ніколи не вкрадеш мене.
💔🎶

POV Еллі
Еллі йшла додому пішки.
Вона не пам’ятала, як вийшла із зали. Не пам’ятала, як минула людей, які сміялися, обіймалися, святкували. Весь світ ніби відсунувся, став далеким і глухим.
Залишилися тільки кроки.
Асфальт під ногами.
І тиша.
Вона не плакала.
Не тому, що не боліло.
А тому, що біль був надто великий для сліз.
Коли вона дійшла до дому, годинник показував пізно. Батьки вже спали. Еллі зняла куртку, повісила її дуже акуратно, ніби це мало значення. Потім пройшла до своєї кімнати й зачинила двері.
І тільки тоді сіла на підлогу.
Притиснула коліна до грудей.
— От і все… — прошепотіла вона.
Перед очима знову і знову спливав той момент.
“Я написав цю пісню.”
Поцілунок.
Сміх Медісон.
Його мовчання.
Вона повільно підвелася, підійшла до столу й дістала з рюкзака зошит. Той самий. Зі стертою обкладинкою, з пом’ятими сторінками.
Вона відкрила його.
Пісня про поцілунок дивилася на неї рядками, ще теплими, ще живими.
— Ти була правдою, — сказала Еллі тихо. — А правда… нікому не потрібна.
Вона закрила зошит. Не порвала. Не викинула.
Просто поклала у шухляду.
І замкнула.
Тієї ночі Еллі все ж заплакала.
Не голосно.
Без істерики.
Сльози текли повільно, як дощ після пожежі.
А потім… вона втомилася.
Вперше за довгий час вона не думала, як виглядає. Чи подобається комусь. Чи достатня.
Вона думала лише про одне:
Я більше ніколи не дозволю нікому брати те, що в мені живе.
І в цій думці було щось нове.
Щось тверде.
Не щастя.
А виживання.
Еллі заснула з цією думкою.
Зламаною.
Але живою.

POV Коула
Свято закінчилося пізніше.
Занадто пізно.
Коул стояв за сценою, з гітарою в руках, поки навколо нього плескали по плечах, кричали, сміялися.
— Це був прорив!
— Ти їх порвав!
— Чув, як зал замовк?
Він кивав. Усміхався. Відповідав щось автоматично.
Але всередині було порожньо.
Медісон знову повисла на ньому.
— Ти бачив її обличчя? — прошепотіла вона, сміючись. — Боже, я думала, вона розплачеться прямо там.
Коул різко подивився на неї.
— Замовкни.
— Що? — вона здивовано підняла брови. — Ти ж отримав, чого хотів.
Він відсторонився.
І вперше за вечір зрозумів:
Еллі немає.
Він озирнувся.
Подивився в натовп.
Потім до виходу.
Її не було.
Щось холодне стиснуло груди.
— Я зараз, — кинув він і пішов.
Він оббіг залу. Вийшов на вулицю. Подивився на порожні сходи.
Нікого.
Тоді він дістав телефон.
Еллі.
Еллі.
Еллі.
Повідомлення не відправлялося.
— Ні… — прошепотів він.
Усвідомлення прийшло раптово. Без драми. Без музики.
Він згадав, як вона сказала: “Тільки раз.”
Як довірилася.
Як дивилася на нього — не як на зірку, а як на людину.
— Я… — він ковтнув. — Я все зруйнував.
Це не було про пісню.
Це було про неї.
І тепер — уже пізно.
Бо деякі речі можна забрати.
Але повернути — ніколи.
Коул повільно сів на холодні сходи школи.
Світ аплодував йому.
А він уперше відчув себе справді самотнім.
💔🎶