Розділ 5

 😍💔🎸

Еллі принесла зошит у рюкзаку.
Він був тонкий, у темно-синій обкладинці, з трохи стертих країв. Вона перекладала його з кишені в кишеню з самого ранку, ніби боялася, що він зникне, якщо випустить його з поля зору.
У школі було шумно. Занадто шумно для її думок.
Медісон пройшла повз у коридорі, навіть не глянувши — але Еллі відчула це, як холод по спині.
Це ще не кінець.
Після уроків Коул чекав біля музичного класу.
Він стояв, спертий спиною до стіни, з гітарою в руках. Коли побачив її — усміхнувся. Не так, як усім. Інакше.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт, — відповіла вона й одразу стиснула ремінь рюкзака сильніше.
Він помітив.
— Ти в порядку?
Еллі кивнула. Потім похитала головою.
— Я… я принесла те, про що казала.
Його погляд миттєво змінився. Став уважним. Серйозним.
— Ти впевнена?
Вона мовчки зайшла до класу.
Тут було напівтемно. Сонце падало крізь брудні вікна, пил кружляв у променях, а старе піаніно стояло в кутку, мов німий свідок.
Еллі сіла за парту. Дістала зошит. Поклала перед собою.
Її руки тремтіли.
— Я ніколи… — вона замовкла, ковтаючи клубок у горлі. — Я нікому цього не показувала. Навіть не читала вголос.
Коул сів навпроти. Повільно. Так, ніби боявся її сполохати.
— Якщо ти передумаєш — я зрозумію, — сказав він тихо.
Вона підняла очі.
— Не смій ставитися до цього легковажно.
— Я не смію, — відповів він. — Клянусь.
Еллі глибоко вдихнула й підсунула зошит до нього.
— Читай.
Коул не одразу торкнувся. Лише через кілька секунд. Його пальці ковзнули по обкладинці — обережно, майже благоговійно.
Він відкрив першу сторінку.
У класі стало так тихо, що Еллі чула власне серце.
Його очі рухалися рядками. Повільно. Він не усміхався. Не жартував. Його брови злегка зійшлися, губи ледь прочинилися, ніби він читав не слова — а чиюсь сповідь.
Я навчилась мовчати раніше, ніж говорити.
Навчилась зникати, стоячи серед людей.
Якщо я пісня — то тиха,
Бо гучних завжди ламають першими…
Еллі відвела погляд. Їй стало соромно. Болісно. Наче вона стояла оголеною.
Коул перегорнув сторінку.
Ще одну.
Він читав довго. Занадто довго, щоб це було безпечно.
— Еллі… — його голос був хрипким.
— Не кажи нічого, — швидко сказала вона. — Якщо це погано — просто скажи.
Він різко закрив зошит.
Вона здригнулася.
— Це… — він зробив крок до неї. — Це неймовірно.
Вона не повірила.
— Не треба мене жаліти.
— Я не жалію, — сказав він твердо. — Я заздрю.
Вона підняла голову.
— Чому?
— Бо ти пишеш правду, — він дивився їй просто в очі. — Таку, яку я навіть не завжди можу зіграти.
Він простягнув їй зошит назад, але не відпустив одразу.
— Ця пісня… — продовжив він. — Вона болить. І вона жива. Вона має звучати.
— Ні, — прошепотіла Еллі. — Вона не для сцени.
— Тоді для кого?
Вона вагалася. Потім сказала:
— Для тебе.
Його пальці стиснули край зошита трохи сильніше.
— Ти навіть не уявляєш, що це означає, — сказав він тихо.
Він поставив гітару на підлогу.
Підійшов ближче.
Занадто близько.
Еллі відчула тепло його тіла, запах, подих. Її коліна ледь не підкосилися.
— Еллі, — прошепотів він. — Я ніколи не зраджу цю довіру.
Вона дивилася на нього. Хотіла вірити. Хотіла так сильно, що це лякало.
Він підняв руку — повільно, питаючи дозволу — і торкнувся її щоки. Легко. Обережно.
Вона не відступила.
Він нахилився.
Цього разу — ближче.
Їхні губи були на відстані подиху. Серце Еллі билося так голосно, що вона боялася — він почує.
— Можна? — прошепотів він.
Вона кивнула.
І в цю мить двері класу десь у коридорі грюкнули.
Вони різко відсторонилися.
Тиша знову накрила їх.
— Нам… краще йти, — сказала Еллі, ховаючи зошит назад у рюкзак, ніби рятуючи його.
Коул кивнув. Його погляд був темним, наповненим тим, що ще не сталося.
— Дякую, — сказав він. — За довіру. За тебе.
Вона вийшла з класу, відчуваючи, як світ навколо тремтить.
Вона ще не знала, що ця пісня стане відомою на весь світ.
І що її ім’я з неї зітруть.
Але зараз…
Зараз вона була щаслива.
💔🎶

Вони йшли мовчки.
Ніч опустилася на місто м’яко, ніби не хотіла лякати. Ліхтарі світили тьмяно, асфальт відбивав світло, а повітря було прохолодним і чистим. Еллі крокувала поруч із Коулом, відчуваючи його присутність сильніше, ніж будь-які слова.
Зошит був притиснутий до грудей.
Наче серце.
Наче обіцянка.
— Ти не зобов’язана була це робити, — сказав Коул тихо, не дивлячись на неї. — Показувати мені… себе.
— Я знаю, — відповіла Еллі. — Але я хотіла.
Він зупинився.
Вона теж.
Вони стояли під ліхтарем, світло якого лягало на його обличчя нерівно — підкреслюючи вилиці, тінь під очима, той самий синяк, який ще не зник, але вже не лякав.
— Еллі… — він видихнув її ім’я так, ніби воно мало вагу. — Я не знаю, що зі мною відбувається.
Вона підняла на нього погляд.
— Тоді не думай, — прошепотіла вона. — Просто будь.
Між ними знову виникла тиша. Але цього разу — інша.
Не та, що ховає.
Та, що дозволяє.
Коул повільно простягнув руку. Не різко. Не впевнено. Наче боявся, що вона зникне, якщо він зробить зайвий рух.
Його пальці торкнулися її руки.
Легко.
Тепло.
Еллі не відсмикнулася. Навпаки — її пальці самі зімкнулися навколо його.
— Я часто думаю, — сказав він, — що якби я був іншим… кращим… ти б не дивилася на мене так.
— Я дивлюся не попри те, ким ти є, — тихо сказала вона. — А тому що.
Він завмер.
Подивився на неї так, ніби вперше дозволив собі повірити, що хтось може бачити в ньому більше, ніж проблеми й шум.
— Еллі… — знову її ім’я. Ближче. Нижче.
Він підняв другу руку й обережно торкнувся її щоки. Його долоня була теплою, трохи шорсткою — справжньою.
Еллі заплющила очі.
Не від страху.
Від довіри.
Він нахилився. Повільно. Даючи їй час відступити.
Вона не відступила.
Їхні лоби торкнулися. Подихи переплелися.
— Якщо я зараз зупинюся, — прошепотів Коул, — я пошкодую.
— Тоді не зупиняйся, — відповіла вона.
Його губи торкнулися її губ.
Легко. Майже невпевнено. Наче це була не сміливість, а прохання.
Світ ніби завмер.
Поцілунок був теплим. Повільним. Ніжним. Без поспіху й без жадібності. Просто — так. Наче вони обидва чекали на цей момент довше, ніж знали.
Коул трохи поглибив поцілунок — обережно, прислухаючись до неї. Еллі відповіла, так само несміливо, але щиро. Її серце калатало, але тіло було спокійним. Вперше.
Він відсторонився лише на мить, торкнувшись її чола своїм.
— Ти навіть не уявляєш, — прошепотів він, — як сильно я не хочу все зіпсувати.
— Тоді будь чесним, — сказала вона. — І цього буде достатньо.
Він усміхнувся. М’яко. Без масок.
— Я постараюся.
Він поцілував її ще раз — коротко, ніжно. Наче закарбовував.
Коли вони відступили одне від одного, Еллі відчула, що світ став іншим. Тихішим. Теплішим.
— До завтра? — спитав Коул.
— До завтра, — відповіла вона.
Вони розійшлися в різні боки, але Еллі ще довго стояла, притискаючи пальці до губ.
Вперше в житті вона подумала:
Можливо, я не помилилася.
Вона ще не знала, що іноді найніжніші поцілунки передують найгучнішим зрадам.
Але зараз…
Зараз вона була щаслива.
💔🎶