Розділ 4

Коул привів її не до сцени.
І не до гаража, де зазвичай репетирував Dead Echo.
Він привів її до старого музичного класу за актовою залою — того самого, який давно не використовували. Тут завжди пахло деревом, пилом і чимось теплим, ніби спогадами.
— Тут тихо, — сказав він, зачиняючи двері. — І ніхто не заважає.
Еллі нервово поправила рукави светра.
— Ти казав, що хочеш щось показати…
Коул кивнув. Повільно зняв гітару з плеча, сів на край стола. Синяк ще був помітний, але він ніби перестав соромитися його.
— Я не граю для людей, — сказав він. — Тільки для гурту.
Пауза.
— І для тебе.
Її серце стиснулося.
Він провів пальцями по струнах — тихо, обережно. Наче перевіряв, чи готові вони звучати.
Перша нота була м’якою.
Друга — глибшою.
Третя — болючою.
Еллі затамувала подих.
Це не була пісня для сцени.
Це була музика для кімнати. Для тиші. Для когось одного.
Коул грав, схиливши голову, волосся падало на очі. Його пальці рухалися впевнено, але не показово — ніби він не хотів вражати, а просто… говорив.
Про злість.
Про страх.
Про втечу.
Еллі відчула, як до горла підкочується щось гаряче.
— Це… — вона не змогла підібрати слова.
Коул підняв погляд.
— Це я, — тихо сказав він. — Коли мене ніхто не бачить.
Вона повільно підійшла ближче.
— Це красиво, — прошепотіла вона. — І дуже… чесно.
Він усміхнувся. Не зухвало. Вперше — по-справжньому.
— Тоді, може… підемо кудись? — раптом сказав він. — Просто… як люди. Не як репетитор і проблемний учень.
— Куди? — здивувалася вона.
— Є одне кафе. Там гучно тільки на вигляд.
Кафе називалося “Vinyl”.
Старі платівки на стінах, приглушене світло, запах кави й кориці. Тут було тепло. Безпечно. Наче світ за вікнами трохи стишувався.
Вони сіли в кутку.
— Ти часто тут буваєш? — запитала Еллі.
— Коли хочу зникнути, — відповів Коул. — Тут ніхто не дивиться так, ніби знає мене краще за мене самого.
Вона всміхнулася.
— А мене тут ніхто не знає взагалі.
— Тепер знають, — сказав він і подивився прямо на неї.
Вони замовили какао для неї і чорну каву для нього.
— Ти завжди була такою тихою? — спитав Коул.
— Мене навчили, — знизала плечима Еллі. — Коли мовчиш — не болить так сильно.
Він кивнув. Ніби розумів занадто добре.
— А ти? — запитала вона. — Ти завжди такий… голосний?
— Ні, — хмикнув він. — Це броня. Якщо кричиш першим — тебе не чують, коли боляче.
Вона дивилася на нього, і вперше він не здавався їй зіркою школи. Просто хлопцем. Зі шрамами. Усередині.
— Еллі… — він раптом нахилився ближче. — Чому ти ніколи не показуєш свої пісні?
Вона завмерла.
— Бо вони — це я, — тихо сказала вона. — А мене вже достатньо ламали.
Він простягнув руку. Не торкнувся. Просто зупинився за кілька сантиметрів.
— Я не зламаю.
Вона повірила.
І це було найнебезпечніше.
Вони сиділи довго. Говорили про дрібниці: улюблену музику, дитячі мрії, страхи, про те, ким вони хотіли б бути, якби світ був добрішим.
Коли вони вийшли з кафе, було холодно.
Коул накинув куртку їй на плечі.
— Ти замерзнеш, — почала вона.
— Я звик, — відповів він.
Вони зупинилися під ліхтарем.
Незручно. Тихо. Близько.
— Дякую, що послухала, — сказав він.
— Дякую, що зіграв… для мене.
Він нахилився. Занадто близько. Вона відчула його подих. Серце билося скажено.
Мить.
Він відступив.
— До завтра, Еллі.
Вона дивилася йому вслід і не знала, що це був момент, коли вона закохалася.
По-справжньому.
Безповоротно.
💔🎶 💔🎸

Вечір був тихим.
Ліхтарі розливали м’яке жовте світло, асфальт ще зберіг тепло дня, а повітря тремтіло від чогось невидимого — напруги, очікування, невимовлених слів.
Вони стояли навпроти одне одного.
Занадто близько, щоб це було просто дружньо.
Занадто далеко, щоб наважитися.
Еллі відчувала, як серце б’ється десь у горлі. Куртка Коула зігрівала плечі, пахла ним — кавою, димом і чимось глибшим, небезпечним.
— Ти… — він замовк, провів рукою по потилиці. — Ти інша, Еллі.
— Інша — це не завжди добре, — тихо сказала вона.
— Для мене — так.
Він зробив крок ближче.
Вона не відступила.
Світ звузився до кількох сантиметрів між ними. Еллі бачила кожну тінь на його обличчі, легку напругу в щелепі, той самий синяк, який досі болів їй більше, ніж йому.
Коул нахилився.
Повільно. Обережно. Ніби питав дозволу, не вимовляючи жодного слова.
Еллі заплющила очі.
Ось він.
Момент.
— КОУЛ?!
Голос розрізав повітря, як лезо.
Еллі здригнулася й різко розплющила очі.
Медісон Блейк стояла за кілька метрів від них.
Ідеальна. Бездоганна. У короткому пальті, з бездоганним макіяжем і холодною усмішкою, від якої ставало не по собі. Поруч — дві її подруги, мов тіні.
— Ого, — протягнула Медісон, окидаючи Еллі зневажливим поглядом. — Я, здається, щось пропустила.
Еллі відчула, як щоки спалахнули. Вона інстинктивно зробила крок назад.
Коул — ні.
Він повільно випрямився й повернувся до Медісон.
— Що ти тут робиш? — холодно запитав він.
— Те саме, що й ти, — вона знизала плечима. — Дивлюся, як ти… знижуєш стандарти.
Погляд Медісон знову ковзнув по Еллі. З голови до ніг.
— Серйозно, Рейн? — усміхнулася вона. — Це тепер твій тип? Репетиторка з комплексами?
— Не смій, — різко сказав Коул.
Еллі стиснула кулаки. Вона знала ці слова. Чула їх сотні разів. Але цього разу вони боліли інакше — бо Коул був поруч.
— А що? — Медісон удавано здивувалася. — Я просто називаю речі своїми іменами.
Вона нахилила голову.
— Ти ж знаєш, Еллі, що він просто грається? Йому подобаються… слабкі.
— Досить, — голос Коула став темним. — Ти не маєш права говорити з нею так.
Медісон підняла брови.
— О, подивіться на нього, — усміхнулася вона. — Лицар у шкіряній куртці.
Вона зробила крок ближче до Еллі.
— Ти справді думаєш, що ти для нього хтось особливий? — прошипіла вона. — Він завжди повертається туди, де я.
Еллі відчула, як горло стискається. Слова застрягли. Звичне відчуття — бути маленькою, непомітною.
Але Коул встав між ними.
Фізично. Рішуче.
— Ти не будеш її принижувати, — сказав він тихо, але кожне слово било точно. — Ніколи більше.
Медісон завмерла.
— Ти серйозно? — її усмішка тріснула. — Ти вибираєш це?
— Я вибираю не бути таким, як ти, — відповів він.
Тиша повисла важкою грудкою.
Медісон повільно вдихнула. Потім усміхнулася знову — холодно, небезпечно.
— Добре, — сказала вона. — Насолоджуйся.
Вона подивилася на Еллі востаннє.
— Але це ще не кінець. Повір мені.
Вона розвернулася і пішла, її підбори глухо відбивалися об асфальт.
Еллі тремтіла.
Коул повернувся до неї.
— Ти в порядку? — тихо спитав він.
Вона кивнула. Брехала.
— Мені шкода, — сказав він. — Вона не мала права…
— Дякую, — прошепотіла Еллі. — За те, що став на мій бік.
Він подивився на неї довго. Наче запам’ятовував.
— Я завжди буду, — сказав він. — Якщо дозволиш.
Вони стояли в тиші.
Майже-поцілунок так і залишився між ними — недоторканий, наповнений обіцянками й страхами.
Коул обережно зняв із неї свою куртку, але передав у руки.
— Завтра, — сказав він. — Я хочу почути твою пісню.
Серце Еллі здригнулося.
— Добре, — відповіла вона.
Вона ще не знала, що ця довіра стане її найслабшим місцем.
💔👑🎸