Розділ 3

POV Коула
Двері в будинок завжди зачинялися занадто голосно.
Навіть коли я намагався тихо — вони грюкали, ніби спеціально видавали мене. Ніби казали: він прийшов.
Я затримав подих ще в коридорі, слухаючи.
Телевізор. Новини. Склянка об стіл.
Він був удома.
— Запізнився, — голос батька пролунав раніше, ніж я встиг зняти куртку.
Я мовчки повісив її на гачок. Гітара лишилась на плечі — я ніколи не випускав її з рук одразу. Вона була єдиним, що я міг втратити по-справжньому.
— У мене були заняття, — сказав я рівно.
— Заняття, — він повторив це слово так, ніби воно було брудним. — Або знову твій гурт?
Я зайшов на кухню. Він сидів за столом. Сорочка розстібнута, краватка зім’ята, погляд важкий і холодний.
— Музика — це не робота, Коуле, — він встав. — Я скільки разів це повторював?
— Це моє, — відповів я, не підвищуючи голосу.
Це була помилка.
Він підійшов ближче. Надто близько. Його тінь накрила мене, як завжди.
— Твоє? — усміхнувся він криво. — Ти нічого не маєш. Ти живеш у моєму домі. Їси за мої гроші. І якщо я скажу — ти кинеш цей цирк.
— Я не кину.
Тиша тріснула.
Удар був швидким. Я навіть не встиг ухилитися. Щока спалахнула болем, у роті з’явився металевий присмак.
— Не смій мені перечити! — він схопив мене за комір. — Ти провалюєш школу. Ганьбиш мене. Думаєш, хтось буде слухати твою верескливу гітару?
Я не відповів. Навчився цьому давно.
Але всередині щось ламалося. Кожного разу.
— Я виправлю оцінки, — сказав я крізь зуби.
— Як? — він штовхнув мене до стіни. — Ти ж тупий, як твій гурт.
І тут я подумав про Еллі.
Про її зосереджений погляд. Про те, як вона пояснювала формули, ніби вони мали сенс. Про те, що хтось уперше сказав — ти не безнадійний.
— Я не тупий, — сказав я тихо.
Його кулак знову злетів.
Світ похитнувся. Я вдарився плечем об стіну, гітара дзенькнула, струни завили — тонко, боляче.
— Забирайся до своєї кімнати, — кинув він. — І щоб я більше не чув про цей гурт.
Я підняв гітару тремтячими руками.
— Ти ніколи мене не зламаєш, — прошепотів я.
Він не почув.
А може — просто не захотів.
У кімнаті було темно.
Я сів на ліжко, дивлячись у дзеркало. Синяк уже наливався фіолетовим під оком. Красиво. Майже художньо.
— Ідіот, — сказав я своєму відображенню.
Я ліг, притиснув гітару до грудей і вперше за довгий час дозволив собі заплющити очі.
Я вирвуся, — подумав я.
Будь-якою ціною.
-----

POV Еллі
Коул запізнився на двадцять хвилин.
Еллі вже хотіла зібрати речі, коли двері класу тихо відчинилися. Він зайшов повільно, ніби кожен крок давався з зусиллям.
— Пробач, — сказав він коротко.
Вона підняла очі… і серце впало.
Синяк.
Темний, грубий, під лівим оком. Він намагався прикрити його волоссям, але було пізно.
— Що сталося? — вирвалося в неї.
Він завмер.
— Нічого, — відповів надто швидко.
— Коул…
Він сів навпроти, поклав зошит на стіл. Його пальці тремтіли.
— Просто… впав.
Вона не повірила. І він це знав.
— Це твій батько? — прошепотіла Еллі.
Коул підняв погляд. У його очах промайнула злість. І щось ще. Сором.
— Давай просто… вчитись, — сказав він.
Вона кивнула. Але слова застрягали в горлі.
Він слухав уважніше, ніж зазвичай. Не жартував. Не посміхався. І кожного разу, коли він морщився від болю, Еллі стискала ручку сильніше.
— Ти можеш… не приходити, якщо тобі погано, — тихо сказала вона.
Він усміхнувся. Сумно.
— Якщо я не прийду — він виграє.
Вона не знала, що сказати.
— Еллі… — він раптом нахилився ближче. — Ти нікому не розкажеш, добре?
Вона подивилася йому в очі.
— Я не з тих, хто зраджує, — сказала вона щиро.
Він кивнув. І в цю мить між ними з’явилося щось крихке. Довіра. Біль. Таємниця.
— Колись… — сказав він тихо. — Я хочу, щоб ти почула одну мою пісню.
Серце Еллі затремтіло.
— А я… — прошепотіла вона. — Можливо, теж.
Вони сиділи поруч у тиші.
Двоє зламаних підлітків, які ще не знали, що музика може рятувати…
і зраджувати.
💔🎶