Розділ 2

 😍💔🎸
Після дзвінка
Після уроків школа змінювалась.
Коридори порожніли, сміх ставав далеким, а повітря — тихішим, ніби сама будівля нарешті могла видихнути. Еллі не любила залишатися після дзвінка. У цей час вона зазвичай поспішала додому, до своєї кімнати, до зошита під матрацом.
Сьогодні вона стояла біля дверей кабінету музики й стискала ремінець сумки так, що побіліли пальці.
Ти просто допомагаєш з навчанням, — повторювала собі.
Нічого більше.
— Ти виглядаєш так, ніби чекаєш вироку, — пролунав знайомий голос.
Еллі здригнулася.
Коул Рейн стояв у дверях, спертий плечем об одвірок. Куртка розстібнута, гітара за спиною, усмішка — лінива, майже знущальна.
— Я… просто прийшла вчасно, — пробурмотіла вона.
— Вау. Вчасність. Це точно не моя суперсила, — він усміхнувся ширше й зайшов до класу. — Розслабся, Морган. Я не кусаюся. Ну… не сильно.
Вона сіла за першу парту. Він — навпроти, але не одразу, а перевернувши стілець і вмостившись на ньому задом наперед, широко розставивши ноги.
Еллі ковзнула поглядом по його руках. Довгі пальці. Мозолі на кінчиках. Руки людини, яка більше грає на гітарі, ніж пише контрольні.
— Отже, — сказала вона, розкриваючи підручник, — з чого в тебе проблеми?
— З усього, — не моргнувши, відповів Коул. — Особливо з алгеброю. І життям. І батьком.
Вона підняла очі. Він дивився не на неї, а кудись убік. Ніби пожартував — і одразу пожалкував.
— Почнемо з алгебри, — тихо сказала Еллі.
Він хмикнув.
— Звучить як план порятунку.
Перші десять хвилин були… дивними.
Еллі пояснювала, малюючи формули в зошиті, а Коул або дивився крізь вікно, або крутив ручку між пальцями. Вона вже хотіла здатися, коли він раптом нахилився ближче.
Занадто близько.
— Стривай, — сказав він. — Повтори оце ще раз.
Вона відчула його подих на своїй щоці. Запах — щось між кавою і димом. Серце гупнуло так голосно, що їй здалося — він почує.
— Ось тут, — вона ткнула ручкою в рядок. — Якщо перенести…
— Ага… — він нахмурився. — То я не такий безнадійний, як кажуть?
— Ні, — вирвалося в неї. — Просто… ти не намагаєшся.
Він усміхнувся. Не зухвало. Інакше. М’якше.
— Ти перша, хто так думає.
Вона замовкла.
Чому це звучить так сумно?
Поступово напруга розтанула.
Коул почав жартувати, коментуючи задачі так, ніби це тексти пісень.
— «Ікс шукає себе в цьому жорстокому світі», — драматично прочитав він. — Сильний сюжет.
Еллі не стрималася. Засміялася. Тихо, але щиро.
Він завмер.
— Ти смієшся, — сказав він, ніби відкрив щось надзвичайне.
— Це… нормально, — вона знітилася.
— Ні. Це красиво.
Вона відвела погляд, щоки запалали.
Не дивись на нього. Не вір йому.
— Ти завжди така тиха? — спитав він.
— Мені так простіше.
— А мені — ні, — відповів Коул. — Тиша мене лякає.
Він постукав пальцями по столу. Ритм. Чіткий. Живий.
— Ти пишеш пісні? — раптом запитала вона.
Він здивовано підняв брови.
— А що, схоже?
— Ти весь час відбиваєш ритм.
Він подивився на свою руку, ніби тільки зараз це помітив.
— Це… звичка.
— Я теж пишу, — прошепотіла вона, перш ніж встигла зупинитися.
Він повільно повернувся до неї.
— Пишеш?
Еллі ковтнула.
— Просто… для себе.
Коул нахилив голову.
— Колись покажеш?
Вона не знала, чому сказала «так».
Але сказала.
Коли вони вийшли зі школи, небо вже темніло. Ліхтарі тільки-но засвічувалися, і асфальт блищав після денного дощу.
— До завтра, репетиторко, — усміхнувся Коул. — Ти врятувала мою жалюгідну академічну душу.
— До завтра, — відповіла Еллі.
Вона дивилася, як він відходить, гітара знову за спиною, постать упевнена й трохи самотня.
І вперше за довгий час вона подумала:
Можливо, хтось бачить у мені більше, ніж я сама.
Вона ще не знала, що цей хлопець одного дня зламає її серце.
І що саме йому вона подарує свій голос.
💔🎶