Глава 2

Марія Степанівна стояла біля вікна й спостерігала, як дрібний дощ поступово перетворюється на справжню зливу.
— І коли воно закінчиться? — пробурмотіла жінка.
Вона збиралася до подруги Людмили, але виходити за такої погоди зовсім не хотілося. Тим паче далеко йти не потрібно — лише перейти до сусіднього під'їзду.
Телефон задзвонив саме тоді, коли Марія Степанівна вирішила поставити чайник.
— Алло?
— Маріє, привіт! — почула вона знайомий голос. — Ти сьогодні прийдеш?
— Людо, та подивися, що за вікном робиться!
— А ти парасольку візьми.
— Дякую, сама б не здогадалася! — засміялася Марія Степанівна.

— То приходь. Анатолій пиріг спік.
— О! Оце вже серйозний аргумент.
— Я знала, чим тебе заманити!
Жінки розсміялися.
— Добре, як трохи вщухне, прийду.
— Чекатиму.
Марія Степанівна поклала телефон і все-таки ввімкнула чайник.
Про Станіслава вона згадала лише тоді, коли дістала з шафи чашку.
Цікаво, як там у них із Веронікою?
Молода жінка їй подобалася. Завжди привітається, усміхнеться, іноді зупиниться поговорити. А ще гарно співала. Марія Степанівна одного разу навіть потрапила на її виступ і потім довго розповідала Людмилі, яка в неї талановита невістка.

Хороша пара, — подумала вона.
І повернулася до своїх справ.

— Кіро, ти знову зайняла весь стіл!
— Мам, я зараз приберу!
— Ти це пів години тому казала.
Дев'ятнадцятирічна Кіра Зоря сиділа за кухонним столом із ноутбуком, телефоном і кількома роздрукованими аркушами.
— У мене завдання з журналістики, — пояснила вона.
Алла Зоря поклала на стіл пакет із продуктами.
— А в мене завдання приготувати вечерю. І для цього мені потрібен стіл.
— Добре, добре!
Кіра швидко зібрала папери.
— До речі, Вероніка сьогодні приїде?
— Обіцяла заскочити.

— Чудово. Мені треба її дещо запитати.
— Що саме?
— Про роботу з текстами.
Алла усміхнулася.
— А я вже подумала, що тобі знову потрібна її сукня.
— Мамо!
— А що? Минулого разу ти саме за нею телефонувала.
— То було один раз!
— Тричі, — поправила Алла.
Кіра закотила очі.
У цей момент із кімнати вийшов Матвій Зоря.
— Що тут за суперечка?
— Мама перебільшує!

— Тоді все як завжди, — спокійно відповів він.
— Тату!
Матвій засміявся.
— Я сьогодні бачив оголошення про музичний конкурс, — звернувся він до дружини. — Треба буде Вероніці показати.
— Думаєш, зацікавиться?
— Чому ні? Голос у неї хороший, досвід виступів є.
— Вона ж постійно каже, що їй і так роботи вистачає, — зауважила Кіра.
— А талант від цього нікуди не зникає.
Матвій працював викладачем вокалу й завжди серйозно ставився до музики. Він ніколи не змушував старшу доньку обирати сцену замість інших занять, але щиро радів кожному її виступу.
— Головне, щоб їй самій хотілося, — додав він.

Вероніка приїхала до батьків ближче до обіду.
— Привіт усім!
— Веронічко! — Алла вийшла з кухні й обійняла доньку. — Проходь. Їсти будеш?
— Мамо, я ж тільки зайшла!
— Це не відповідь.
— Буду, — засміялася Вероніка.
Кіра виглянула з кімнати.
— Нарешті! Мені потрібна твоя допомога.
— І я рада тебе бачити, сестричко.
— Я теж рада. Але допомога все одно потрібна.
Матвій обійняв старшу доньку.
— Як виступи?
— Добре. Учора навіть попросили заспівати ще одну пісню.

Вероніка приїхала до батьків ближче до обіду.
— Привіт усім!
— Веронічко! — Алла вийшла з кухні й обійняла доньку. — Проходь. Їсти будеш?
— Мамо, я ж тільки зайшла!
— Це не відповідь.
— Буду, — засміялася Вероніка.
Кіра виглянула з кімнати.
— Нарешті! Мені потрібна твоя допомога.
— І я рада тебе бачити, сестричко.
— Я теж рада. Але допомога все одно потрібна.
Матвій обійняв старшу доньку.
— Як виступи?
— Добре. Учора навіть попросили заспівати ще одну пісню.

— От бачиш! А ти кажеш, що це просто підробіток.
— Тату, ми вже говорили.
— Знаю, знаю.
Вони сіли обідати.
Алла розпитувала про роботу, Кіра скаржилася на університетські завдання, а Матвій розповідав про учня, який наполегливо намагався взяти високу ноту, хоча спочатку потрібно було навчитися правильно дихати.
— А Станіслав як? — поцікавилася Алла.
Вероніка знизала плечима.
— Працює. Зараз майже щодня до восьмої.
— Він же раніше о п'ятій закінчував, — зауважив Матвій.
— Каже, на новій роботі інший графік.

— А ти сама бачила ту його нову роботу? — запитала Кіра.
— Навіщо?
— Просто цікаво.
— Кіро, — втрутилася Алла, — не починай допит.
— Я нічого такого не сказала!
Вероніка усміхнулася.
— Ні, не бачила. Він ремонти робить, як і раніше. Просто тепер в іншому місці працює.
— Головне, щоб платили нормально, — підсумувала Алла.
Розмова перейшла на іншу тему.
Вероніка навіть не замислилася над Кіриним запитанням.
Вона звикла довіряти чоловікові.
Станіслав саме закінчував роботу, коли  

йому зателефонував Віталій.
— Привіт, — відповів він, притискаючи телефон плечем до вуха.
— Здоров, друже. Ти сьогодні вільний?
— А що?
— Думав, може, зустрінемося. Давно нормально не бачилися.
— Сьогодні не вийде.
— Знову робота?
— Так.
— Слухай, ти скоро там ночувати будеш.
Станіслав усміхнувся.
— Та ні. Просто замовлень багато.
— Ясно. Тоді на вихідних?
— Можна.
— Добре. Олена теж питала, коли ви з Веронікою до нас прийдете. Артем учора згадав дядька Стаса.
— Передавай малому привіт.
— Передам. А Дарина в нас тепер вирішила, що вона лікарка.
— Уся в тата?
— Та куди там! Учора лікувала ведмедика й сказала, що я неправильно роблю уколи.
Обидва засміялися.
— Росте зміна, — пожартував Станіслав.
— Ага. Гаразд, не затримую. На вихідних зідзвонимося.
— Домовилися.
Станіслав завершив розмову.
Віталій Кравець був його найкращим другом ще з першого класу. За стільки років вони пережили чимало: шкільні витівки, перші закоханості, випускний, доросле життя.