Розділ 22

Піца зникла майже одразу. Її запах ще довго турбував присутніх. Після довгої подорожі вона була майже порятунком.

Андрій смакував кожен ковток. Кімнатної температури, 24-літній трунок розповзався по його щоках, залишаючи по собі терпкий посмак. Пив він, не поспішаючи. Маленькими ковтками, так, наче кожен з них — це перший. Всередині усе спалахувало тисячами маленьких іскор, котрі розбігалися приємним теплом аж до шлунка.

— Добре, зараза! — прицмакнув Андрій.

Він сидів, втопившись у широкому кріслі, руки на підлокітниках, голову дещо відкинувши назад.

— То ким треба працювати, щоб собі таке дозволити?

— Та так, то тут, то там.

— Ти давай, підливай йому, швидше розколиться.

Сашко закивав головою, поглядуючи на своїх давніх друзів. Ідеальний кубик льоду крутився у його склянці, наче вихор. На руці виднівся годинник. Андрій мало що тямив у них, але цей виглядав досить дорого. На ньому була сорочка кольору хакі, не військова, але й не цивільна, свого роду гібрид між системністю і свободою вибору. Ідеально підстрижена борідка, наче щойно з барбершопу, доповнювала його образ. Не таким він запамʼятав Сашка на їхній останній зустрічі. І не таким він відклався у його памʼяті. Але ось він перед ним. Новий Сашко. Новий лідер, чи бозна хто, компанії, про яку він сам неохоче розповідає навіть своїм друзям.

Вони згадували минулі роки. Свої успіхи та негаразди. Разом відсиджені пари та разом проведені вечори і ночі на дискотеках, прогулянках, у пабах. Свої тверезі і пʼяні пригоди. Кожен тост лунав сміливіше, кожен дзень від склянок все впевненіше, кожне слово гостріше.

За вікном вже давно настала темрява. Ні, не та, при якій видно кожну зірку на небі. Коли сонце сідає над столицею, вона починає немов світитися зсередини. Вийшовши на терасу, вони споглядали далекі вогні на іншому березі. Шепіт води ледь-ледь долинав до них. Місто знизу не спало. Поодинокі прохожі насолоджувалися вечірньою прогулянкою по набережній. Де-не-де було чутно, як хтось занадто сильно та різко тиснув на педаль газу.

— Ні, — подумав про себе Андрій. Це не та тиша, до якої я звик. Ця тиша належить місту. Вона ніколи не буде належати лишень тобі.

— То як називається твоя посада? — видав Вадим. — Дай вгадаю, на три букви?

— Тільки три, — відповів Сашко, — СІО.

— Ніколи не розумів тих слів. То як воно перекладається на людську?

— Чіф екзекʼютів офісер.

— Офіцер? То таки військовий?

— В цьому випадку, як директор перекладається, — втрутився Андрій.

— Директор, бляха? Ну, слухай, вітаю! А чого ти так шифруєшся? Міг би і нам написати, не знаю, приїхати, як в старі добрі часи, відсвяткували б, а? Он, як Андрій свою першу книгу видав, то я цілий тиждень відходив.

— Тут були свої моменти, — захитав той головою, — не міг я отак просто все лишити. Інші обовʼязки, розумієш.

— Ет ти, кажу ж, зажерлися тут в своєму Києві.

— Важко було на початках? — Адрій перевів тему.

— Що саме?

— Сам переїзд. Нові люди. Нове місто. Нове все. Добре, хоч мова та сама.

Сашко дещо криво усміхнувся.

— Майже та сама.

— Не думав повернутися на початку? Все кинути?

Сашко відпив зі своєї склянки та зробив глибокий вдих.

— Ніколи про таке не думав. Насправді усе починається ось тут, — він приклав вказівний палець до віска, — і закінчується так само.

Андрій тільки звів бровами.

— Мабуть.

— Кажу тобі. Як би це банально не звучало, це працює. Ми самі собі в’язниця.

— Але ж є певні речі у житті, які від тебе не залежать.

— Більшість речей у житті від нас не залежить. Різниця лише в тому, як ми на них реагуємо.

— Не хочу перебивати ваш політ, — втрутився Вадим, — важко мені йде то ваше дороге пійшло, маєш чим розбавити?

— Збоченець, — усміхнувся Андрій, — розбавляти таке віскі?

Повернувшись у середину, хлопці знову вмостилися у своїх кріслах. Вадим дістав свій підсолоджувач чорного кольору, а от Андрій свої відповіді — ні. Його питання ставали щораз різкішими, а слова хоч і сміливішими, але вже трохи розпливчастими. Та тонка межа, котру Сашко намагався утримати, почала давати тріщину.

— І не було тобі шкода залишати усе позаду?

— В тому-то й справа, — боронився Сашко, — мені не було чого залишати.

Андрій звів брови.

— У мене там нічого свого не було. Навіть роботи людської. Машина, квартира — усе моє зароблене тут. Я приїхав як чистий аркуш і почав сам його заповнювати. Тут ти можеш стати ким тільки захочеш. Заміть, головне слово тут "захочеш".

— От прямо так і одразу?

— Ні, не одразу, — швидко відповів Сашко. — Одне бажання без дії — це як хибна тривога. Це як незакінчене побачення. Пообіймалися, поцілувалися і все. Якщо не дійде до кульмінації, усе, що було до того, можна сказати, дарма витраченим часом.

Їхню розмову перервав звук телефону. Сашко линув рукою до своєї кишені. Поглянувши на екран, цього разу він залишився на місці. З тієї сторони почувся жіночий голос. Підстаркувата пані з дещо хриплим голосом щось жваво говорила. Сашко у відповідь лише мугикав та кивав головою.

— І не забудь надіслати мені дані для звіту, добре? Я їх приготую і все сама відішлю.

— Так, так, дякую, Валентино Іванівно, я памʼятаю. На все добре.

З посмішкою від вуха до вуха, обпершись руками та нахилившись над столом, Вадим уїдливо споглядав на Сашка.

— Валентина Іванівна?

— Так, — спокійно відповів Сашко, ховаючи телефон, — секретарка.

— Потягнуло на більш зрілих? — Вадим пускав бісики своїми затуманеними очима.

— У професійному плані, — Сашко не відпускав своє серйозне обличчя.

— А як там на любовному фронті? — вів далі Вадим. — Не набридло холостяцьке життя?

— Взагалі, супер. Не уявляю тепер, як інакше можна жити.

— Правду мені мати казала.

— Що саме?

— Що, ти перший одружишся!