Розділ 21

Столиця зустріла подорожніх прохолодно. Настирливий дощ накрапав вже другий день підряд, перетворюючи тротуари на суцільні потоки. Андрій знову поглядав на свої сандалі. Вберігати їх від води вже не мало сенсу. Тож він брів крізь калюжі, наче один із тих міських автобусів, відчуваючи, як потоки розбігаються під його кроками. Насправді, радість від цього була відома тільки йому. Як, здавалося б, банальна річ може пробудити в ньому старі відчуття? Перенести на десятки років у минуле, коли він ще був хлопчаком, так само бігав під теплим дощем та хлюпався у теплих калюжах. Щось сталося з цим світом чи то зі мною? Як би ніяково це виглядало з боку, якби перехожі споглядали на змоклого під дощем дядька, з рюкзаком на плечах, в довгих шортах та звичайній футболці, котрий розсікає по калюжах та тішиться цьому? Чому радіти таким базовим речам дозволено лише дітям? Чому монополія на вираження щастя знаходиться тільки у них?

А, можливо, це все моє хибне сприйняття? Яка тобі різниця, що думає про тебе навколишній світ, коли ти робиш те, що приносить тобі радість? Ми самі створюємо свої клітки і обвинувачуємо усіх довкола, коли не в змозі з них вибратися.

— Нам сюди.

Голос Вадима опустив його на землю. Андрій повернув голову та побачив широкі плечі свого товариша, з таким же рюкзаком, котрий вже крокував у іншому напрямку, не чекаючи на нього. Дощ та калюжі, очевидно, не надихнули його. Високий, з кремезними руками, Вадим, здавалося, ріс у ширину, тільки не в тому сенсі, про який звикли думати.

— Слухай, може, ну його? Замовимо "Убер" та й по-всьому? — запротестував Вадим, перекрикуючи проїжджаючі авто.

— А ти адресу маєш?

— Та ні, думав, ти маєш.

— Якби ж то.

Дощ, здається, не хотів відступати. Попри невеличкі проблиски літнього сонця, небо було затягнуте хмарами, і нічого не вказувало на швидку зміну. Двоє друзів, як тільки покинули станцію метро, прямували столичними вуличками, оминаючи численні кіоски. Їхні промоклі фігури незграбно намагалися ховатися під дашок чи навіс, коли була така можливість.

— Може, набери його?

— Вже пробував. Ніяк. Відписав, що забере нас за годину з автобусної зупинки. Більше нічого. Ось, до речі, і вона.

Якщо відчуття часу — це річ специфічна, то для Андрія він тягнувся невимовно довго. Промокші до нитки, вони вичерпали усі теми для розмови. Насправді настрій був не той. Легенький вітерець, котрий на початку приносив приємну прохолоду, тепер же почав відверто псувати настрій. Кожен порив змушував їх здригатися, а в домішку з мокрим одягом ще й відчувати озноб. Вадимові, здається, було байдуже до цього, а от Андрій неабияк вовтузився. Він раз за разом намагався зігріти своє тіло, чи то підстрибуючи на місці, чи то обтираючи його долонями. Ось так вони і провели майже дві години, дивлячись як навколо люди приходять і йдуть, аж поки на зупинці замість автобуса, не зупинилося чорне БМВ.

— Не кажи, що в нього ікс-сьоме, — простогнав Вадим.

— А на задниці що пише?

— Я і без задниці бачу, що це ікс-сьоме.

Андрій лише звів плечима. Велике авто, майже як маршрутка, — подумав він.

Коли опустилося вікно, з нього показалося знайоме обличчя. Тільки цього разу воно було прикрашене акуратною борідкою та сонцезахисними окулярами, котрі аж ніяк не пасували до цього похмурого дня, але робили свій ефект.

— Ну що ви там? Як вам столиця? — Знайоме обличчя розтягнулося в посмішці.

— До тебе було краще, — озвався Вадим, підводячись.

— Хех, сідайте, трохи прокатаємося.

Як тільки Вадим відкрив задні двері, одразу ж розсміявся майже вголос.

— Диви, навіть і про це подумав.

На задніх сидіннях розмістилися целофанові накладки на сидіння, котрі при кожному дотику віддавали шелестом.

— Ну, слухай і фура, — захоплено видав Вадим.

Він погладжував сидіння так, наче воно було усе оббите не шкірою, а справжнім золотом. Обережно, ледь торкаючись, боячись зробити лишній порух рукою, щоб усе не зіпсувати. Наче у першу свою ніч з дівчиною. Щось досить інтимне відбувалося в тому салоні між Вадимом і "бехою", аж настільки, що Андрієві стало не по собі.

— Як завжди, запізнюєшся, — почав він, коли вони рушили.

— Начальник ніколи не запізнюється, — почулося з-за керма дещо викривленим голосом, — він приходить тоді, коли вважає за потрібне.

— А я казав, що то вже велике цабе, а не наш Санько? — промовив Вадим, — добре хоть нас, звичайних земних людей не повстидався.

— Так, так, колего, — закотив нижню губу Андрій, — цілком з вами погоджуюся.

— Це ви ще мою халупу не бачили.

З цими словами Сашко втопив свою праву ногу. Світлофор миготів зеленим, отже, можна погаласувати. Андрій відчув, як світ по той бік скла, світ, починає потроху розпливатися, а його самого відкинуло до спинки сидіння.

— Не машина, а суцільний атракціон, — огризнувся він.

Вулиці столиці минали одна за одною. Житлові масиви виростали немов нізвідки. Здавалося, що якщо продовжувати так їхати, то вони ніколи не закінчаться. Скільки ж людей тут живе, — думав про себе Андрій. Скільки життів, скільки думок, скільки мрій. Щоб дістатися до кожного, потрібно мати увесь час у світі. Ці обличчя... Вони змінювалися швидше, ніж краплі дощу. Навіть якби я мав нагоду тут жити, я б мав усі шанси більше їх ніколи не зустріти. Одна зустріч за все життя... Можливо, таки правду кажуть: чим більше місто, тим більше в ньому байдужості. Бо хто ж здатен витримати оцей безкінечний потік особистостей?

Перед велетенською, здавалося б, на двадцять поверхів фортецею авто затрималося. Дорогу перегороджував шлагбаум. Вже за мить камера зчитала номери та віддала відповідний наказ. Дорога була вільною. Проїжджаючи повз, Андрій помітив погляд пристаркуватого чоловіка, котрий споглядав на них через скло своєї будки.

— З охороною, серйозно! — Вадим витягнув нижню губу.

— А ти думав! — почулося попереду.