Розділ 20

Вода зрадливо капала з кулера. Андрій помічав це кожного разу, будучи тут, але сьогодні цей вид протікаючого крана неабияк його бентежив. Цок, цок, цок. Вчорашні думки не давали йому спокою. Передом своєї стопи він вистукував по підлозі, наче той музикант, котрий допомагає собі тримати ритм. Він відчув, як на його кисть кладеться долоня.

— Знову погано? Пити?

Він звів бровою. Вже за декілька секунд роздався звук води, котра наповнювала одноразовий стаканчик. Тільки завершившись, кран знову повернувся до свого звичного ритму. Цок, цок, цок.

— Тримай. Не розумію, як можна бути таким безвідповідальним?

— Зустрів давнього знайомого. Знаєш, як це буває. Слово за слово, та й понеслося.

— Ні, не знаю. А ти можеш уявити мене, як я ледь волочу ноги, бо зустріла давню подругу?

Андрій скривився.

— А що, було б видовище…

— Ай, не мели дурниць, — прицмокнула вона, — чому, от скажи мені, чому майже кожного разу, коли ми сюди приходимо, у тебе болить голова, а з рота несе алкоголем на кілометр?

— Вік, це не спеціально.

Вона сиділа у своєму кріслі так, що Андрій міг розгледіти її профіль. Вона вдивлялася в один з тих плакатів, що висіли тут на стінах. Її голова раз-за-разом похитувалася, а коліно підстрибувало, наче заведена дитяча іграшка.

— Ти несерйозно до цього ставишся…

— Вік, перестань — це не так. Просто так співпало.

— Співпало, кажеш? Не роби з мене щасливу — це вже не співпадіння. Це перетворюється на закономірність.

— Ай, та ну шо кажеш, — він відмахнувся рукою.

Цього разу Віка ледь повернула голову так, щоб було видно лиш погляд.

— Я цього не кажу — я це бачу! І якщо так піде далі, то будемо сидіти у зовсім іншій лікарні на прийомі!

Їх перервав звук дверей. Через них з’явився чоловік приємного вигляду у білому халаті в окулярах.

— Вітаю, радий вас знову бачити. Зашпрошую.

У кабінеті пахло свіжістю. В око одразу кидалися чистота та порядок, котрі тут панували. Чого тут тільки не було: від книг на полицях до вазона зі свіжими квітами, але усе, здавалося, стояло на своєму місці. Зайшовши у кабінет, лікар присів та відкрив папку. Потім витягнув звідти декілька листів з папірцями та заходився їх розкладати по столі перед присутніми.

— Розказуйте, як ви себе почуваєте, як минули довгі вихідні?

— Вихідні, як вихідні, — почала першою Віка, — тільки вибивають з колії.

— Можливо, відпочивали десь? Їздили за місто?

— Ні, у нас тут дехто не любить довгих прогулянок.

— Розумію, — чоловік у білому халаті розплився у посмішці, — я теж не фанат блукати лісами. Але як лікар рекомендую хоч раз на тиждень змінити обстановку. Не тільки заради чистішого повітря. Навіть якщо на сітківку ока потрапляє природна зелень, це вже допомагає мозку розвантажитися. Інших органів це також стосується.

Лікар зробив багатозначний погляд.

— Чув, коханий? Тепер тобі важко буде відкрутитися.

— Ага.

Лікар усміхнувся.

Лікар поклав дві важкі папки на стіл. Вони глухо стукнули — звук року життя, витраченого на кабінети, черги та аналізи натщесерце. А ще на кругленьку суму грошей. Він простягнув одну з тих папок далі. На обкладинці виднівся напис "Вікторія Степко".

— Для кращого бачення цілої картини ми підготували дещо. Для вас теж.

Він простягнув іншу до Андрія.

— Тут усе, — почав лікар, знімаючи окуляри. — Від ваших перших аналізів аж до тих останніх минулого тижня. Ми виключили дев’яносто відсотків можливих причин.

Віка глянула на пачку паперів. Один за одним вона переминала їх, наче стос макулатури.

— То чому ми досі тут, лікарю? Якщо ми такі "чисті" на папері, чому тест щомісяця показує одну смужку?

— Тому що медицина — це не математика, — м’яко відповів лікар. — Ваші труби прохідні, овуляція стабільна. У Андрія є певні питання до рухливості, але не критичні.

— Тобто ми здорові, але дитини не буде? — Віка стиснула папку. — І що це означає — питання до рухливості?

— Погляньте сюди, — лікар обернув до них монітор, — цей графік — це підсумок результатів спермограми. Я вже піднімав це питання на попередніх зустрічах. Найбільший пік рухливості сперматозоїдів був на самому початку, але навіть він трохи нижчий за норму. Як бачите, крива йде вниз, і тепер вона нижче ось цього рівня. Його ми називаємо критичним. Після нього чоловіча фертильність стрімко знижується.

— Це ж не критично, — пробурмотів Андрій і спіймав на собі погляд Віки, — ну-у-у, ви ж самі так казали.

— Так, це не критично, — підтвердив лікар, — але сукупність цих факторів і так зменшує шанси на зачаття.

— Але ж ми… — затнулася Вікторія, — ми ж пройшли увесь курс лікування, дотримувалися ваших рекомендацій — я вже не розумію, що з нами не так?

Її плечі рухнули, а руки важко опустилися вниз. Папка з документами почала невдячно сповзати з її колін. Кабінет розійшовся глухим стуком. Андрій поглянув на неї. Біла сорочка, темний піджак. Як завжди, охайно випрасувані штани. У цій офісній броні усі звикли бачити сильну, вольову жінку. Те, що вона витирала вологі щоки, аж ніяк не клеїлося до її образу, хоча Андрій розумів, що це не так. Він один із небагатьох, хто знав, хто насправді ховається за тією маскою залізної бізнес-леді. Він був одним із тих небагатьох втаємничених, котрі відали, яке крихке створіння ховається за тим, здавалося б, неприступним фасадом.

Сонячний промінь пробився крізь вікно, підсвічуючи танок рідких пилинок. Андрій простягнувся до Вікторії, взяв її долоню в свої руки та пригорнув до себе. Він знав, як це для неї важливо. Він знав, що їй як ніколи раніше потрібна опора. Він притулив її ближче та відчув знайоме калатання. Того люблячого і насправді ніжного серця, котре врятувало його з безодні багато років тому.

Вже повертаючись до автомобіля, Андрій дещо сповільнив крок.

— Давай, може, я поведу?

У відповідь він отримав той самий погляд з-під лоба, котрий дивився на нього перед кабінетом. Це вже була та сама Вікторія-бізнес-леді, котру, здавалося, не здатне розчулити ніщо на світі. Андрій до цих пір не міг звикнути до таких різких перемін. Дві людини на одне тіло — думав він про себе. Маска натягнута. Час розчулення минув. Вона мовчки сіла на місце водія, так, наче і не чула пропозиції.