Розділ 19

Спустошивши перший гранований стакан одним махом, Степанович видав неоднозначний звук. Він з неприхованою насолодою крутив пусту шклянку у своїй старечій руці, так, ніби роздивляючись. А, можливо, чогось шукаючи на дні. Того, чого там вже не було.

— Добре то твоє питво, бляха, — застогнав він, — чого тільки не придумають зараз. А я у твій вік тільки горівку і знав, трясця його матері.

— Віскі тоді теж було. Тільки ніхто його за бугра не возив. Неможна ж було, чи як?

— А тоді ніхто і не знав, що таке десь є. Життя було простіше. Як там жилося десь в тих Гамериках, ніхто і не відав. Все твоє було ондо-го попід носом, і ніхто нікуди не рвався. Не торопився. Якось так все текло по течії. І ти за нею. Гарне життя було. Спокійне.

— Хм-м-м, дитинство... Яке б воно не було... Переважно згадується... Як щось приємне... Далеке, але водночас тепле.

Андрій знову взяв пляшку до рук, і під пильним поглядом Степановича гранчаки знову наповнювалися.

— О-о-о, хлопче, — Степанович потягнувся за своїм гранчаком, — я тобі такого можу розповісти, що у тебе волосся дибки стане. Це, звісно, якщо згадаю. Хи-хи.

— За це я тебе і люблю, Степановиче, ти мене... Як це правильно сказати... Надихаєш?

— Надихаю? А ти ж наче і не журналюга якийсь? Кіко часу тебе знаю, наче порядний хлоп. На заводі либонь працюєш, нє?

— То пусте, не зважайте, ляпнув та й усе. Будьмо!

— Ляпнув, кажеш? — Степанович махом перехилив свій гранчак, — от я раз ляпнув був по молодости. Потім цілий рік не видів не те щоб сонця, а навіть світла денного. В карцері, супостати-комуняки тримали мене сердешного, холодного. Палюками, отакими грубезними, лупили мене щодня. А потім ще десять років у загальному бараку по сибірах. Я тобі вже розказував, нє?

— То через вашого друга, котрий в міліцію пішов.

— А який воно мені друг після такого! Стіко то років тому було, а ніяк ту паршиву сволоту не забуду. Я ж його стілько раз витягував з біди. Ми ж стілько добра його сімʼї зробили, як батечка його по сибірах тягали... А воно що? Виросло курвеня мале і в міліціянти совєцькі пішло!

— Чув Степановичу, чув вже це. А потім він затримав тебе за те, що ти розвісив червоно-чорний стяг на своєму ганку.

— А-х-х-х, сучий син, — Степанович зжав кулак настільки міцно, наскільки це дозволяла стареча рука, — Скілько я через нього пережив... Туберкульоз в тому карцері дістав... Ледво вичухрався.

Голова поволі ставала важкою. Андрій вдивлявся в ті старечі очі та руки. Дивився, як стариган ними розкидає. Не вмів Степанович розповідати без жестів. Така вже була його натура.

Андрій любив сюди приходити. Любив випивати зі Степановичем, а ще більше любив, коли той напідпитку розповідав про своє життя. Його історії надихали. Герої його розповідей оживали на сторінках Андрієвих книг, приправлені щіпкою авторської видумки. Але ці розмови не були головною причиною його відвідин. Так, він собі не раз повторював, що минуле має залишитися в минулому. Але Степанович був частиною його минулого. Принаймні, його кращої частини.

— Отако приходит та нечиста сила і каже мені, що не положено. Що мов начальство до них їде, столичне! Мов як увидят то, то зразу з усіх погони позлітают!

— А ти йому за це в морду, — ствердно мовив Андрій.

— О шеее-й як. Знаєш, як то є. Буває, дня вчорашнього не памʼятаєш, але тут все до дрібниць. Навіть запах молодої яблуньки, котру два роки перед тим посадив. Але ж він гидко в тих своїх міліціянстських лахах виглядав, — Степанович покрутив головою, — бо то є так, що форма красить людину, а він в тому як шантрапа якась виглядав. Так от. Як вцідив йому, то аж капці з нього злетіли. З носа кров’яка лиється, а він шукає їх по обисті.

— А так чесно скажіть, треба воно вам було?

— Еее-т, ти давай тово, не задавай дурних питань!

Старечий палець постукав по гранчаку кілька разів. Андрій зрозумів натяк. Пляшка знову трохи спорожніла, щоб наповнити стакани.

— Ну, якщо логічно подумати, то десять років Сибіру не вартували того одного пориву.

Відповіді не послідувало. Стапанович тримався за свого гранчака, наче за рятувальне коло. На мить здалося, що його пальці напружуються. Скупе світло від єдиної лампи та телевізора спадало на його старече обличчя. Воно не відображало емоцій. Не відображало абсолютно нічого. Все, що коїлося у тій голові, належало тільки Степановичу і нікому більше.

Андрій вже подумав про себе, чи не ляпнув чогось зайвого. Чи стара памʼять не витягне з собою старі рани, а в домішку з захмелілим розумом не принесе нових?

— Вам молодим ніц не видно, — раптово почав Степанович. — Ніц ви не розумієте. Але то таке. То все приходить з часом. Якось то у людини так заведено. Бачити, розумієш? То зі старістю за руку ходить. Влупив я того супостата та й по всьому. Ніц не жалію. Не міг би жити, коби б зробив іначе.

— Хммм... А не жалієте?

— А шо тут жаліти? Хлопе, життя — то твої рішення. Не чиїсь. І тобі з ними жити. Нема шо їх жаліти.

— Але ж десять років! Подумати тільки. У вас же, мабуть, і сімʼя була? А до речі, Степановичу. Не рахуйте за наглість. Когось та й маєте у цьому світі, ні? Ви ж колись давно згадували, ні? При першій зустрічі, наскільки памʼятаю.

— Когось та й маю.

— Дайте вгадаю: живуть десь в Києві, приїжджають рідко.

— А хто їх зна, де вони живуть… — махнув той рукою і перехилив свого гранчака.

Випивши, Степанович повів поглядом повз Андрія. Пальці незграбно відбивали ритм на ручці крісла. Потріскані губи задоволено плямкали; голова ледь похилена — вже починала тягти додолу. Він знову на мить замовчав. Потім почав невимушено махати головою — так роблять, коли підтакують комусь у розмові.

Десь біля стіни далі брехав телевізор. Старезний годинник, котрий, здавалося, прожив життя не коротше за самого Степановича, відбивав свої секунди на стіні. Цок, цок, цок. Здавалося б, секунди. Нічого такого. Скільки таких секунд ще буде в тому житті? Мільйони! Сотні мільйонів малесеньких секунд. Що ж тут такого у порівнянні з цілим життям?