Розділ 12

Напхавши повні руки хмизу, Марта вирішила повернутися до місця їхньої зупинки. Дивним чином, вона відчула, що загубила Аню, так, наче якась невидима сила, клацнувши пальцем, розвела їх в різні сторони. І де ж це я сама, — думала вона про себе. Її погляд ковзав поміж високих дерев та густих чагарників у намаганні побачити знайомий маршрут. Вона зробила обережний крок. Потім ще один. На очі підійшла тепла волога.

— Це вже бляха, не смішно, — вилаялася Марта про себе.

Ще буквально секунду тому вони йшли з Аньою плече в плече, а тепер, вона не могла пригадати, як тут опинилася. Немов хтось видер з її памʼяті останні кілька хвилин... Чи годин?

ЇЇ руки почали мліти, і вона кинула увесь зібраний хмиз на землю. Серце вистукувало, розганяючи кров по руках та скронях, які, пульсуючи, навівали на очі туман. "Я загубилася", — промайнуло в голові. "Загубилася, бляха у трьох соснах".

Невеличкими кроками вона відштовхувалася від дерева до дерева. Її ноги, немов налиті бетоном, важко опускалися на вогку землю. Куди йти? Все навколо виглядає однаковим. Незвичний туман наповзав на долину з усіх сторін, неначе велетенський змій, ховаючи за собою горизонт. Високі трави терлися їй об руки, а долоні були брудні від моху. Прошкутильгавши ще мить, вона зрозуміла, що перестала відчувати запахи. Ще мить тому вона насолоджувалася цією неповторною гармонією лісових запахів, але зараз у повітрі висів лишень один — запах мертвого тіла. "Звідки я знаю, як пахнуть мерці?"

Що це? Вороняче крякання? Саме зараз? І чийсь голос. Аня? Це вона?

Марта почала нервово крутити головою, намагаючись вловити місце, звідки долинали голоси. Неслухняні ноги незграбно плелися під нею, а кожен крок завдавав болю.

— Вони вже близько, — шепотіла вона собі.

Вона намагалася закричати, але голос, замість того, щоб виходити назовні, навпаки, немов відбивався та повертався на місце і лунав тільки в її голові. Відштовхуючись від чергового дерева, вона перечепилася за корінь і з гуркотом повалилася на землю.

— Це кінець?

Її уява тьмяніла, як затушена вуглинка. Кольори навколо згорталися, а їх різноманіття поступово перетворювалося на суцільну сіру масу. Води. Їй страшенно захотілося пити. В роті пересохло, і здавалося, неначе її верхня щелепа от-от впаде і розсиплеться попелом. Краєм ока вона зауважила великий лист. Його колір вже був їй невідомий. Все виглядало однаково. Але там щось було. Краплинки від вчорашнього дощу бережно трималися на розлогому листку. Вчорашнього? Вчора йшов дощ? Чи це було тиждень тому? Де я? Чому лежу на цій холодній землі посеред лісу?

Марта зібрала залишки сил та волі і обережно, наскільки це було можливо в її стані, намочила кінчик пальця і тремтячою рукою піднесла собі до губ. Потім ще раз. І ще раз. Вона відчувала, як сили повертаються до неї, а світ наливається барвами. Не втримавшись, вона, врешті-решт, спробувала піднятися, але руки не витримали навантаження, і вона бухнулася обличчям об болотяну землю, зачіпляючи на шляху і лист. Він розплескав свою останню воду, а Марта, жадібно, немов кіт, намагалася витягнути останні краплі вологи.

Голоси — я знову їх чую. Мені потрібно до них — вони вже поруч.

— Тіняве Віче обрало його! — прошипів ворон, тріпочучи крилами, — це їх вердикт!

— Але ж це моє життя! — відчайдушним криком відповіла Аня. — Моє! Вони не мають права ним розпоряджатися так, як їм заманеться! І його життям також!

— Твоє, моє, його — яка різниця? Ми всі частина чогось більшого. Задуму, древнішого за цей ліс. Що ти можеш розуміти за своє коротке життя? Як мураха може ставити під сумнів дії людини?

— Що мені з того Задуму? Що? Скажи! Тільки біль та сльози!

Аня присіла та затулила очі долонями, і вони одразу наповнилися вологою.

— Не падай духом молода Родовице! Це твоя доля! Вона була закладена у безкрайньому просторі задовго до твого народження. Серед усіх переплетінь твоє єдине мерехтить місячним сяйвом.

Сидячи на колінах, вона підвела свій погляд. Її щоки були червоні, губи напружені та стиснуті, а пальці глибоко впʼялися у вогку землю.

— Забирайся! Я не хочу тебе бачити, нікого з вас! Чуєш? Нікого!

Підвівшись, вона відчула шурхіт трави неподалік. Оберувшись, вона несвідомо закричала, її руки затремтіли, а тіло мимоволі відкинулося назад. Перед її очима повстала Марта. Її тіло мʼяке, наче зефір, дряпалося з останніх сил по траві. Вони зустрілися поглядами. Аня ще довго не забуде ті дві порожнечі на місці очей, з котрих тонким потоком витікала темна рідина.

Далі послідував голос. Ні, не той дзвінкий та життєрадісний голос, яким Марту наділила природа. Це був радше хрип. Хрип старої людини, котра з останніх сил чіплялася за життя.

— Що ти з нею зробив? — обернулася Аня до ворона.

— Дурне людисько! — закаркав ворон, підстрибуючи на гілці, — не гоже лізти у мій туман!

Ворон знову закричав своїм потойбічним голосом, який пронизує страхом до кісток, і злетів.

— Памʼятай, молода Родовице, памʼятай своє місце! Кара за відступництво — смерть! Смерть! Смерть!

Марта, дивлячись напівпритомним поглядом, не розуміла, що коїться. Перед її очима темні крила скинули ті останні темні слова і полетіли геть.

— Смерть? Це ворон сказав? Я чула його так виразно у своїй голові, немов стояла поруч. Смерть? Чия? Моя?