Розділ 11

— То ви як, вже разом чи все ще притираєтеся?

— Ну-у-у, — Андрій на секунду замʼявся, — ми ще про це не говорили.

Хлопці дещо зійшли з доріжки, більше вглиб посадки. Вадим йшов дещо попереду, повністю зосереджений на своєму завданні, тримаючи у руках топірець. З-за спини, при цьому освітленні, йому ще не вистачало маленької циліндричної шапки, для завершення образу опришка, котрі можливо сотні років тому, прочісували ці місця.

Сашка, відповідь не влаштувала, а тому він, як завжди, зібрався влаштувати допит.

— Тобто ви, після першого побачення, не бачилися понад місяць, а потім, як ні в чому не бувало, одразу пішли разом в гори? Типу як на наступне побачення, але з глядачами?

— Ну чому, — почав він мляво, — ми бачилися ще декілька разів, просто так… Ну там в парку гуляли, це рахується за побачення чи ні?

— Та кому ти чешеш, друже? Сліпий і той би побачив, як ти цілий день від неї не відходиш. А дивишся як... м-м-м, неначе... Вадіку, поможи з порівнянням.

Вадим вже намірив засохлий сучок і різким, але впевненим рухом відрубав його від дерева.

— Наче баран на нові ворота, — запропонував він, — або як пес на свою миску.

— Дякую за порівняння — вони досить вдалі, — Андрій прийняв з цими словами сухе гілля собі на руки від Вадима.

— То вона навіть не пояснила, чому зникла? Друже, тут щось не так — нутром відчуваю. Можливо, це вона грає в ту гру, в яку потрібно було грати тобі? Можливо, це в неї є запасний план, а? Ти про це не подумав?

— Ні, не подумав! — майже криком відповів Андрій, — але я починаю думати, що брати її сюди з вами було помилкою!

— Н-у-у, не кипʼятись так зразу, — Вадим махнув топірцем, так, неначе це мало заспокоїти, — все, що Сашко хоче сказати — що нам зі сторони відкривається трохи інший кут зору на події. А у тебе шори як у коня, щоб не лякався і не відволікався.

Він повернувся до них, жестом притулив свої великі долоні до скронь, так, щоб затулити боковий зір, показуючи людині з міста, як це виглядає.

— Отож! — одразу вліз Сашко. — Дякую, колего, за пояснення.

Це був той нечастий випадок, коли Сашко погоджувався з Вадимом.

— Так от, — продовжував він, — ти зараз в тому стані, коли маєш тунельне бачення, як той кінь. Явне сприймається за бажане. Ми ж, дивлячись на це осторонь, тверезими очима, бачимо зовсім іншу картину. Друже, не ображайся, але це наш обовʼязок тобі це донести.

— Ви мене вже конем, псом, мискою і чим не хоч тут обізвали, як тут не ображатися. З моєї дівчини зробили авантюристку, тобі під стать, — він тицьнув пальцем на Сашка, — що далі, влаштуємо перехресний допит біля вогнища?

Сашко миттєво зловив ці слова, немов тільки й очікував, щоб їх почути.

— "Мою дівчину" кажеш? — підморгнув Сашко.

— Так, ти добре все почув. Ми бачилися з нею, зрозуміло? Переговорили про всі моменти і вирішили, що будемо разом! Легше стало?

Вадим, який увесь цей час йшов попереду та провадив тих двох за собою, зупинився, підсвідомо відчувши, що щось ідеально ляже в його план: середніх розмірів стовбурець, повалений бурею, лежав поперек стежки, мов природний міст. Гілки розкинулися, як розбиті руки, на деяких ще залишалися терпкі краплі смоли, на інших — мох і сухе листя. Повітря пахло сирою корою і вогкою землею минулого дощу.

— Оце — скарб, — сухо промовив Вадим, витягуючи топірець, — нам такий якраз потрібен. Ходіть сюди, приготуйтеся не дивитися, а допомагати.

— До чого тут скарб? — Андрій вигнув брову, але не відступив. — Ти хоч розумієш, скільки це важить?

— Розумію, — відповів Вадим і почав обмацувати основу гілки, шукаючи найзручніше місце для зрізу. — Тут трохи підкоротимо, підрубимо під корінь — і піде легше.

Вадим став у позицію. Відчуття від роботи з деревом в нього було майже ритуальним: кілька точних ударів — і тріск рознісся по посадці. Кора сипалася дрібними чашечками, смола бризнула і попала на рукав. Сашко підставив долоню, дивлячись, як великі волокна зламалися під лезом, і усміхнувся: таке відчуття, ніби цей шматок природи нарешті віддався їхній силі.

— То кажеш, що це ви вирішили? Тобто якось разом? Чи окремо один від одного? — знову причепився Сашко.

— Так, разом, як дорослі люди, котрі хочуть бути РАЗОМ! — Андрій зробив різкий акцент на останньому слові. — Що тобі в цьому незрозуміло? Я навіть не хочу уявляти, як ось цей весь процес відбувається в тебе. Ти своїх дівчат що, усіх шантажував, щоб вони були з тобою?

— Е-е-е-е, ні, — енергійно замахав вказівним пальцем Сашко, — у мене свої методи. На моїй зміні такого б не сталося. Але не будемо переводити тему. То хто перший запропонував, ти чи вона?

— Яка тобі різниця? Це вже сталося. Ми усе обговорили. Все гуд.

— Та ну, старий! Ми ж допомогти хочемо! Кажу ж тобі, щось тут не так. Мені здається, вона щось приховує або когось.

Сашко закусив губу та махав пальцем під своїм вухом, ніби на підтвердження своїх слів у нього виникла ідея. Вадим якраз закінчив обрубувати непотрібне гілля. Він кинув погляд на результат своєї роботи і так, ніби пишаючись сам собою, посміхнувся.

— Беріться там двоє за кінець, а я тут вже сам попереду потягну, — рявкнув він, не бажаючи втручатися у розмову.

Андрій неохоче послухав, бо йому знову довелося стояти поруч із Сашком.

— А знаєш, — він нагнувся, щоб підняти брилу, — я їй повірив.

— У що саме? — миттєво відреагував Сашко, там само підіймаючи деревину з іншого боку.

— У те її пояснення, яке тебе не стосується.

— Ти диви, — невдоволено фиркнув Сашко, — як сказав А, кажи і Б. Або вже краще мовчи. Це і так дуже мутна історія.

— Взагалі-то, тут нема чого приховувати. Аня живе тут у приміській зоні, разом з бабусею в одному домі, — спокійним голосом почав Андрій. — Сама вона народилася у Києві, але батьки її звідси. Казала, що сама захотіла повернутися, хоча б на період навчання, бо раніше кожне літо проводила з бабусею. Вона якраз серйозно захворіла — навіть батьки приїхали. А ще й сесія була на носі. Тому все так зійшлося, і їй точно було не до мене. Зараз же все вирішилося: ми зустрілися, обговорили ті питання і вирішили продовжити наші зустрічі.