Розділ 10

— Довго ще? — почулося позаду.

Голос був виснажений, важкий і з відповідною інтонацією.

— За отим горбом вже буде полонина, — почулося у відповідь.

— Я це саме чув пів години тому, — огризнувся захеканий голос.

— То я місцевість помилив — от за цим вже буде легше, — тінь посмішки пронеслася на обличчі.

— І нащо я на це погодився?

Зграйка мандрівників підіймалася догори. Поміж дерев та чагарників розклалася вузенька стежка, якраз для одного — а тому зі сторони можна було спостерігати, як їхня ватага змійкою тягнулася по схилі. Вадим, як найдосвідченіший у цій справі, неначе ватажок зграї вовків, йшов попереду, прокладаючи шлях своїм попередникам. Одразу після нього наважився йти Сашко, оскільки не міг упустити нагоди бути в лавах перших, хто підкорить вершину. Далі тягнувся Андрій, за яким слідували Аня та її подруга-однокурсниця — Марта.

Стежка звужувалась, коріння ховало під собою мох, а схил робив кожен крок важчим. Сонце пробивалося крізь гілки і малювало на обличчях плями світла, що моторошно мерехтіли при кожному їхньому русі. Вітер колихав верхівки ялин, і десь далеко, за тим наступним горбом, чути було перемішані дзвоники овець — знак, що полонина близько.

— Тримайся тут, — сказав Вадим спокійно, підштовхнувши вперед Сашка, — дорога вузька.

— Я тут як риба у воді, — зареготав Сашко й пішов уперед з притаманною йому показною впевненістю.

Андрій ішов трохи розгублений: спина мокра від поту, думки — плутанина слів, які хотілося промовити, та страх, що будь-який зайвий звук зіпсує момент. Коли стежка зробила різкий поворот, перед ними відкрився вузький виступ каміння, по якому треба було переступати обережно. Аня зупинилась, схиливши голову, і на її обличчі з'явилась тінь невпевненості.

— Давай, допоможу.

Його рука тремтіла від втоми. Він подав її вперед, важко дихаючи, намагаючись вичавити з себе посмішку. Аня відповіла лиш поглядом та прийняла пропозицію. Слизьке від вчорашнього дощу каміння ковзалося під ногами, а вантаж на плечах раз у раз колихався, не даючи змоги тримати рівновагу.

Андрій радів цьому відчуттю, що він потрібен у цю хвилину. І що Аня нарешті тут, поруч з ним. Така ж легка та усміхнена, як і під час їхнього знайомства.

— Ох, не зважайте на мене, шановний, — промовила Марта, яка ковзала самотужки по камінню, намагаючись подолати перешкоду, — нехай ваше сумління буде чисте, а єдиною рукою, яку ви тримаєте, буде рука вашої панянки.

Аня тихенько посміхнулася у відповідь. Сашко навіть не знав, як реагувати на ці слова. Марта була того типу людини, коли не розумієш, чи це було цілком серйозно, чи тільки черговий жарт. Дуже схожа на Аню в цьому плані.

— Ага, сильна і незалежна, — почулося далеко спереду від Сашка.

- Шановний, ти що там підслуховуєш, га? Так і є, сильна і незалежна! — твердо відповіла Марта.

— А кота маєш?

— А це вже не ваше діло! — її тон був знову поміж погрозою і жартом.

— Значить, маєш, — Сашко навіть не пожалкував сили і цілий захеканий, повернувся до них і представив своїй публіці сатиричну їдку мину.

— О-х-х-х, і наривається цей ваш мажор.

— Та тут ніби таких і нема, — втрутився Андрій у це протистояння характерів.

— Серйозно? — знову той самий тон, — а поводитися як куций мажорик.

Їхній важкий підйом і справді вже добігав свого кінця. Десь там вдалині, за тим високим горизонтом, який прорізувався поміж гілками, виднілося чисте небо. Здавалося, що залишилося лиш зробити ці останні кроки і вже там, попереду, тебе очікував блаженний відпочинок.

— Нарешті, — промовив Сашко, широко розкинувши руки, ніби саме він відкрив новий горизонт.

З усієї групи за увесь шлях тільки Вадим не видавав з себе "охи й ахи". Він стояв попереду, руки в боки, рюкзак звисав на ньому там природно, наче його там і не було. Наче він був частиною його тіла. Він наче не відчував втоми, навіть попри свою згубну звичку.

Андрій залишився позаду з Анею. Вже підходячи до свого завершення, стежка стала більш розмитою та ширшою, тому вони змістилися в один ряд, крокуючи нога в ногу. Принаймні Андрій старався, щоб так було.

— Знаєш, — почав він.

— М-м?

— Я неймовірно радий, що нам усім вдалося вибратися.

— Справді?

Попри її важке дихання, Андрієві все ще відчувалися ті грайливі нотки в голосі, в які він закохався.

— Ну, звісно! Як тільки прибудемо на місце, буде змога всім ближче познайомитися.

— Он як? Тоді добре, що з нами є Марта, хоча б не буду центром уваги сьогодні.

— Мушу визнати, але от вона точно буде.

Андрій з Анею спостерігали, як Марта, випередивши їх на всій швидкості, повністю запакована і захекана, Сашка.

— А ці двоє чимось навіть схожі, — засміялася Аня.

— Добре, що Сашко буде мати про що говорити, окрім нас, — видав Андрій.

На обличчі Ані прослизнула незрозуміла емоція. Андрій був чи то занадто зайнятий, чи то змучений, але це вислизнуло з його зору.

— Юху-ху-ху!

Почувся голос Сашка трохи вище. Вони зробили ще кілька кроків — і стежка, яка весь ранок здавалася вузькою і неймовірно вимученою, раптом обірвалася. Їхньому погляду, відкрилася зовсім нова картина: морська хвиля високої трави, маренові промінці квітів та синє небо, таке низьке, ніби можна було доторкнутися до нього рукою. Вітер ніс аромат чебрецю і м’яти, грав у стеблах, наче старий музикант у струнному калатанні. Сонце лягло теплою ковдрою на плечі, і втома миттю перетворилася на щось легке — як вдих після довгого терпіння.

— От про це я вам і торочив всю дорогу в автобусі, — грубим тоном промовив Вадим, але його очі були м’якими. Він скинув рюкзак, розкинув руки і вдихнув повітря так, ніби від цього залежав його подих. — Наче вдома.

— Оголошую цю місцину своїм королівством! Обіцяю правити чесно, ну майже, і назавжди!

На галявині вирувало життя: кілька корів неквапливо жували траву, відлуння дзвіночків лелітало в просторах; зграя метеликів розсипалася, як клаптики світла. Тіні хмар пливли по траві, малюючи темні плями, які відразу знову освітлював сонячний промінь. Десь вдалині розкинулися безкраї пасма гір, порослі стародавнім лісом.