Розділ 8

— Ти що їй сказав ? — майже вибухнув Сашко. — Друже, а як же інтрига? Не можна отак викладати усі свої карти. Потихенько, без напору, потрібно оперувати загальними фразами.

— Чисто теоретично, він правий, — підтакнув Вадим, затягуючи при цьому цигарку.

Трійка друзів стояла серед невеликої посадки — їхні погляди окутані білим туманом, який так дошкуляв іншим двом. Курив один Вадим. Не поспішаючи, він майже смакував кожну затяжку, так, наче це була його перша цигарка за день. Для затятого курця, одна пара, це вже випробування.

Весняний теплий день завжди приваблював натовпи студентів у цей невеличкий скверик між корпусами. Обідня перерва тривала близько 30 хвилин, тож часу у них було вдосталь.

— Та ну вас, — відмахнувся Андрій.

— Не туди вас, хлопці, тягне, — процитував Вадим, випускаючи при цьому незграбне кільце диму. — Скоро важливіші справи матимемо.

— Ага, сесія із камінг, — на свій лад, з дуже серйозною миною, процитував відомого героя фентезі Сашко.

Він стояв, ледь не затуляючи носа ліктем, і за кожним разом морщив ніс, коли сусідська хмара диму долітала до них. Сашко показово морщив лоба, кидаючи погляди на тюбики з отрутою.

Андрій спрямував свій погляд в сторону, де клаптики обіднього сонця спадали на бетонні блоки будівель і скупими рештками окутували вузенькі проходи. Усі ці високоповерхові храми знань, які ще рік тому, на першому курсі, здавалися занадто величезними, такими що своєю грандіозністю, змушували відчувати себе маленькою людиною, то тепер усе це було таким приземленим та звичайним. Таким, що більше не викликало у нього захвату. Те, що було важливим вчора, сьогодні замінило інше почуття. І воно тільки набирало обертів, залишаючи все інше позаду. Чи може щось бути приємнішим і важливішим за відчуття, що ти знайшов свою людину в цьому житті? Від цих думок він мимоволі усміхався. Тепер увесь світопорядок не мав для нього жодного значення.

— Ну що, остання пара і по домах? — Вадим вже викручував ногою, припечатуючи свій недопалок у землю.

— Ага, валимо вже, — погодився Сашко і зробив перші швидкі кроки з цього царства туману. — Фу, вибач, друзяко, але куріння — це не моє.

Вилаявшись про себе та відійшовши на безпечну відстань, він зняв з себе куртку та почав показово нюхати її, так, неначе він щойно витягнув її з вигрібної ями.

— У-ф-ф-ф, як ви взагалі це терпите? — кривився він. — Я тут тільки з хвилин десять постояв, а вже весь просмердівся. Що мені тепер з цим робити? Я лиш вчора її виправ!

Вадим тільки знизав плечима з поглядом, ніби нічого і не сталося. Для курців це звичне явище, хоч вони й не відчувають запаху від своїх речей.

Вони рушили в сторону корпусу номер 2, де в них мала бути спільна лекція з усім потоком. Відійшовши декілька добрячих кроків, Сашко зорієнтувався, що когось не вистачає.

— Ти диви, — штуркнув він Вадима.

— Тю, ми його втратили занадто швидко, — погодився Вадим.

Андрій залишився позаду. Він і далі стояв із загадковим лицем, втупившись поглядом у далечінь, будучи сам-на-сам зі своїми думками. Чи то вже не сам?

— Я відмовляюсь у це вірити, — невдоволено пробурмотів Сашко. — Мусимо її побачити.

— Ну-у, по його словах, в неї нема ні Інсти, ні Фейса, — розмірковував Вадим, — тому єдиний спосіб — він мусить нас познайомити вживу.

— Точняк! — Сашко підігнув брову, так, неначе він раптово розгадав секрет, — Це ж він нам сказав, що її ніде нема. Можливо, це спеціально. Так, від сьогодні оголошую план "Викриття"! Будемо виводити нашого недо-рибалку на чисту воду. Гей, там, пілотам, як будете пролітати над нашим універом, скиньте нам отого пасажира! — він вже явно розмахував руками та тицяв пальцем в Андрія.

Вже за мить вони рушили вузькими проходами між корпусами. Молоді дерева, насаджені по обидві сторони дороги, розплітали своє листя, немов бажаючи вловити якнайбільше сонця. Сашко пильним поглядом час від часу споглядав на Андрія, якому, здавалося, було байдуже до мирських проблем. Подумки він був десь далеко. Оминаючи весняні калюжі, друзі оминули декілька корпусів, вітаючись зі знайомими з паралельних груп та згадуючи веселого професора, до якого вони якраз збиралися йти на лекцію. Вийшовши вже на фінішну пряму до входу в будівлю номер 2, приємний дівочий голос привернув до себе увагу.

— Привіт, Андрію, спішиш на лекцію? Можна тебе на секунду?

У Сашка ніби щелепа відпала. На лавці перед корпусом сиділа симпатична молода дівчина. Він знав, хто вона. Це їхня однокурсниця з іншої групи — Вікторія. Вона сиділа на лавці так природно, ніби це була її постійна станція спостережень: спина випрямлена, сумка акуратно покладена поруч, шарф багряного кольору ненав'язливо підкреслював тон її щік. Збоку на лавці були розкидані чернетки чи то нотатки з занять, з першого погляду важко було сказати. Сонце підкреслювало рудуваті прядки в її волоссі, а очі — теплий, уважний відтінок, який дивився на Андрія з приємною наполегливістю. Вона усміхнулася ще до того, як він підійшов ближче, і в тій усмішці було щось відразу віддане: людина, яка звикла не приховувати симпатії.

— Привіт, — промовив він тихо. — Та ні, зовсім не спішу. Хоча… лекція за хвилин десять. Хлопці, я вас зараз дожену, — він махнув їм рукою.

Сам він застиг, споглядаючи на руде сяйво пасм у її волоссі. Вікторія сиділа на лавці так природно, що він на мить забув, куди йшов і чому поспішав. У ній було щось просте і впевнене, чого йому самому часто бракувало.

— Я просто хотіла дещо запитати, — вона зробила невеличку паузу, ніби зважуючи кожне слово, — що я, м-м-м, що мені, можливо, потрібна буде допомога з кресленнями, в нас часу залишилося до кінця місяця, памʼятаєш? Та книга, яку ти мені позичив, м-м-м, дуже допомогла, але я не впевнена, що впораюся сама. Можеш мені якось допомогти? Може, в бібліотеці після пар?

Вікторія говорила обережно, як людина, що боїться зламати крихкий місток між собою та іншою людиною. У її голосі було щось від дружньої рішучості — вона показувала симпатію без сорому, але з повагою до можливої відмови. Андрій помітив, як її пальці нервово погладжують край шарфа; у цьому жесті читалася надія. Він і сам миттєво згадав ту злощасну закладку в книзі, яку позичав Віці. Якраз там був записаний його вірш, який він потім декламував на зібранні. Лиш ті слова не були призначені для неї. Випадкова недбалість породила хибні почуття, дала химерну надію на те, чого насправді не існувало. Ті слова були призначені для когось іншого — більше для силуету, який кружляв у нього в голові, для якогось недосяжного образу з його мрій. Для когось, кого він ще не зустрів. У його голові миттєво з'явилося інше обличчя — Аня: її сміх під аркою, теплий погляд з родимкою на щоці. Серце стислося від знайомого болю — місця, яке вже було віддане комусь іншому. Він відчував відповідальність не давати відповіді на ті самі почуття, бо його любов — вже належала іншій, ясна і невимовна.