Розділ 7

Ніч розтягнулася над полями шовковою ковдрою туману. Одноокий ворон летів низько, крила його шурхотіли по скошеній траві, а одне велике око відбивало місяць так, ніби в ньому ховалися інші світи — холодний, чужинний відблиск, що колись належав не йому самому. За містом, де дороги були вогкими і мʼякими, позбавленими розкошу тієї мішанини зі щебеню та бітума, він знайшов своє пристанище.

У темряві поза лінією світла з'явилася фігура: тільки віддалено схожа на людину — високого зросту, незграбний силует у плащі. З обличчя не можна було виполювати риси — вирізнялася лише одна порожня западина, замість того місця, де повинно бути око.

— Ти повернувся, — прошепотіла фігура, підходячи ближче.

Ворон не відповів людським словом; його горлянка видала глухий, довгий клекіт — більше як знак. Він виставив голову, і єдине око блиснуло, як рубін у темряві. Фігура наставила руку — довгі пальці були тонкі, як коріння, шкіра під ними натягнута тонким шаром, не більше як прикраса для кістки, аніж захист.

Кінчик пальця зупинився біля очного яблука і торкнувся його так, немов вимірював частоту пульсу. Потім пальці, здавалося, розчинялися у повітрі та й втискалися прямо в погляд — висмикуючи, наче з бажанням забрати своє. Ворон стиснувся, але болю в його криках не було; замість цього пройняла дивна хвиля відчуження, ніби з ока витягували не плоть, а спогад чи звук. Око вирвалося з орбіти як крижина, змочена зернистим світлом, і повисло в повітрі між двома світами — блискала й текла по ньому якась тьмяна рідина, що не була ні кров'ю, ні водою.

Фігура обережно тримала заповітний об'єкт, і щось у її позі промовляло давній ритуал. Вона наблизила своє обличчя з порожньою западиною, одне око неприродно блакитне, інше відсутнє. Пальці опустилися, немов вставляючи ключ у замок, ідеальний рух до ідеально допасованих контурів: око вклинилося в порожнечу та одразу запалало внутрішнім світлом. Він злегка відхилився, закинув за спину свій темний плащ, долоні все ще на обличчі, голова сіпалася.

Він відчув. Невидима сила почала вливатися у нього. Усі спогади, думки — все побачене вороном миттєво повернулося до свого господаря. Поступово біль вщухнув, і на обличчі з’явилося щось подібне на усмішку — солодку зі щепоткою гіркоти.

— Х-м-м, —  почулося хрипіння, — знову він.

Він нахилився до ворона, полоскотав його пірʼя і мовчки втупився в нього. Він чув. Він слухав свого слугу своїм розумом. Слухав про побачене, слухав про відчуте, слухав про те тваринницьке відчуття, котре недоступне жодній людині. Він закривав очі, відкочував голову догори, так, наче "бачив" усе почуте. Так, наче кожне слово приносило йому насолоду, якесь внутрішнє задоволення.

— Все одно. Мені потрібен тільки він. Не зараз. Пізніше. А тепер лети. Лети на Віче і скажи їм те, що вони хочуть почути.

Постать зробила крок назад, не вимовивши більше нічого, плечі напнулися, голова донизу, пальці біля очей. Те, що він хвилину тому повернув собі, тепер знову виднілося у його долоні — блідий мініатюрний місяць. Його руки випросталися, наче припідносячи дар. Темні крила затріпотіли, затуляючи світло місяця. Сліпа голова пірнула в долоні, і вже за мить він височів над темним небом, знову споглядаючи на цей світ своїм чужим зором.