Розділ 6

На вулиці вечоріло. Погода ще не була досить поблажливою для коротких шортів та легких сорочок, але Андрій вважав, що у його гардеробі бракувало чогось пристойного на побачення у прохолодний весняний вечір. Він чекав на Аню посеред ринкової площі, недалеко від того місця, де вони вперше познайомилися. Його руки знову тряслися. Розмова пройшла нормально, хоча можна було і краще. Так, як і передбачалося, поради Сашка не допомогли. Не той випадок. Андрій просто вирішив бути самим собою та запитав прямо, чи не проти вона піти з ним в суботу на побачення.

— А давай сходимо, — промовила вона по телефону. — А куди саме?

— Нехай це буде сюрприз, — сказав він, не маючи наперед вибраного місця.

А про такі речі Сашко міг би і попередити. Хоча знаючи його, він би викрутився та придумав щось у лічені секунди. На такі речі у нього мозок працює добре.

— Уау, звучить дуже заманливо.

— Сподіваюсь, тобі сподобається. То як, на ринковій площі, завтра о 17?

— Біля того пана, якого люблять голуби?

— Так, — не втримав сміху Андрій, уявляючи перед собою обліплену білими плямами статую. — Там було б ідеально.

Цей сюрприз, який видумав Андрій, став таки справжнім сюрпризом і для нього. Він недовго шукав відповідного місця — ідея сама прийшла йому в голову, тож він вирішив, що це ідеальний варіант.

А відтак він стояв біля “пана, якого люблять голуби” о-пів на пʼяту та чимчикував з ноги на ногу. Він чимраз частіше споглядав на годинник на ратуші, який невмолимо продовжував свій біг і раз за разом прискорював настання тієї години. Що ж це за відчуття таке, шуборталося у Андрія в голові. Як пояснити стан, коли прагнеш чогось усім своїм єством, але одночасно боїшся того до смерті? Чи це взагалі нормально? Чи хтось інший на моєму місці відчував би щось подібне?

Можливо, Сашко таки правий, що це все гра. Потрібно тільки знати правила і пробувати раз за разом — і так до виграшу. Але, чи буду я щось відчувати, скажімо, проходячи той самий чи подібний рівень десятий, двадцятий раз. Чи щось залишається з відчуттів у людини за таку кількість спроб? Чи то навпаки? Саме це відчуття невизначеності та відкриття за кожним разом нових шляхів таки напувають чиюсь гординю? Важкі питання. Особливо зараз, коли, той клятий годинник щосекунди підповзає до своєї середини.

— Привіт, давно чекаєш? — тонкий дівочий голос немов збудив його з жахливого сну.

— А я? Ні, ні. Я недавно прийшов. Привіт, до речі, — проблеяв Андрій, немов дійсно з просоння.

— Ти як? Встиг на автобус?

— Автобус?

— Нуууууу, — вона знову зробила один зі своїх фірмових прийомів очима, легко стиснувши губи, — вечір, буря, арка.

— А-а-а-а! Так-так, все добре. Довелося бігти, але все встиг.

— Клас, — вона звела плечі, — то куди підемо?

— Це сюрприз, памʼятаєш?

— А, ну так-так, перепрошую, — її кутики губ знову розтягнулися.

Тепер, коли його розум прояснішав, а зір загострився, Андрій помітив, що Аня виглядає ще красивішою, ніж тої ночі, коли він вперше її побачив, ховаючись в арці від дощу. Вона була вдягнена досить просто. Ніяких тобі наліплених вій ані яскравого макіяжу. Волосся заплетене у хвостик. Замість туфлів на підборах — зручні кросівки, а на тілі — легка осіння куртка під колір джинсів. Це все доповнювалося досить милою посмішкою. Посміхаючись, вона немов перетворювалася на іншу людину.

Вони йшли повз центральну площу. Андрій всіляко старався підтримувати розмову. Як то кажуть, молов, аби молоти. Він занадто близько сприйняв слова Сашка, що ідеальне побачення — це як вдала презентація — потрібно нахвалювати себе та за всяку ціну старатися не мовчати. Мовчання — це кінець. От би тільки ще вміти вигадувати на льоту, як Сашко, думав про себе Андрій, ціни б не було цьому плану.ʼ

Час тягнувся невмолимо довго, але з кожним кроком вони наближалися до цілі. Ще декілька десятків кроків, і ось і вони — ті самі сходи, ті самі пожовклі деревʼяні двері, які більше нагадували вхід до старої корчми, аніж до пабу. Він привідкрив їх, і вони відповіли неприємним скрипом старих завіс.

— Це так задумано, — спробував пожартувати Андрій.

— Принаймні автентично.

Запросивши свою нову знайому рукою всередину, як справжній джентльмен, Андрій мимоволі втупився у каскад вивісок на дверях. Його увагу притягнула одна конкретна афіша, де певний гурт під назвою Гурт-Без-Назви буде розважати відвідувачів живою музикою.

— То вони таки взяли цю назву, — пробурмотів про себе Андрій. — Виходить, вони мене послухали?

— Агов, там на верху, у хмарах, спускайтеся сюди, тут кажуть, що на сьогодні вже місць немає.

Кивнувши головою, Андрій стрімголів полетів сходами донизу, наче той пожежник з фільму.

— А я столик забронював на прізвище Степко, — пояснив Андрій офіціантові.

— Такий популярний заклад, що навіть нема де стати, не те щоб сісти, — промовила Аня.

Вони продиралися крізь щільний натовп; їхні тіла, немов зроблені з води, плавно обтікали присутніх. Андрій йшов першим, прийнявши позу боком, з плечем попереду; він впевнено продирався крізь натовп, створюючи місця для Ані. Він часто обертався, щоб перевірити, чи все в порядку, дивився на її долоню, хотів взяти її і повести за собою, наче той герой з оповідань, щоб врятувати свою даму. Але все, на що він спромігся, це недолуга посмішка, котру він кидав від часу до часу.

— А ось і наше місце, — помямлив Андрій, присідаючи. — Тобі чогось принести випити?

— Почекаємо на офіціанта? Поки підійде, якраз щось виберемо.

— Ой, не знаю, чи дочекаємося ми когось, — Андрій показово окинув натовп присутніх очима.

— Тоді просто поговоримо? — усміхнулася вона.

Тільки не це. Поговоримо. Про що? Якби хтось міг заглянути у його думки в той момент, то міг би почути, як маленька мавпочка з великим розмахом вдаряє у музичні тарілки.

— Емм, та я швиденько туди і назад. Тут сьогодні акція: якщо у тебе сорочка в клітинку, то пускають без черги.