Розділ 4

Піднявши голову, Андрій примкнув очі. Він відчув, як поодинокі краплі розбиваються об його обличчя, а усе тіло обвивають холодні пориви вітру. Заховавши руки в кишені, він припідняв плечі, згрупувався, наче приймаючи бойову стійку, і немов змагаючись з самою природою, попрямував на зупинку. Світ під ним дещо коливався, коли він перестрибував на слизькій бруківці щойно повсталі калюжі.

Що ближче Андрій крокував до зупинки, то більше розумів, що його план провалився з тріском. Небо угорі розлютилося. Негода взяла місто у свої стальні лещата. Десятки вузьких вуличок, як вени, бігли навколо нього, але тепер вони здавалися йому непрохідними тунелями, закритими щільними оковами дощу. Він відчув, як сорочка невпинно наповнюється вологою і поволі стає важкою, як і його джинси.

З зіщуленими очима він пробігав повз і боковим зором помічав, як нашвидкуруч поставлені дашки літніх майданчиків, зроблені переважно з матерії, мотало то вниз, то вгору, неначе парус корабля. Стара черепиця відбивала свою мелодію, немов гігантський барабан у вмілих руках. Він швидко зрозумів, що пора знайти прихисток та перечекати перші хвилини негоди, в надії, що вона скоро втихомириться.

Перед очима потемніло. З кожним поштовхом серця світ робився дещо вужчим. Небо ревіло над головою. Стара бруківка та вулиця над нею розмилися перед очима. Старі камʼяниці нависали над ним, немов гіганти, розпластавши свої надлюдські ручища. А потім, немов подув вітру, його цілого, немов змах велетенського темного крила, розвернуло в протилежну сторону. Перед очима, всього на мить, наче відбиток від чобота, промайнуло видіння. У його свідомості, у найглибших її закутках, відблиском місяця миготіло чуже око. Чуже. Не то людське, не то звіряче, воно билося в такт з цією бурею, немов підіграючи їй. Билося, немов химерне серце, зсередини якого розбігалися кроваві жили аж до обрію.

Не до кінця усвідомивши, що сталося, Андрій все ж скорився. Вірніше кажучи, у нього не було вибору. Кутиком зору він бачив свій порятунок — невелику арку, скоріш за все, вхід до однієї з тих численних камʼяниць. Щільна завіса від дощу, затуляла йому світ, — і тепер він біг, майже не роздивляючись навкруги, у темне ніщо.

Летячи зі всієї сили, майже навпомацки з опущеною головою до омріяного порятунку, він відчув, як його голова розходиться болем. Ошелешений, він побачив перед собою клубок світлого волосся, який, сидячи, жбурляв у нього прокльонами.

— Вибач… — почав він, — я не навмисно. З тобою все в порядку?

— Від негоди заховалась, а от від людей не встигла, — промовив приємний тонкий голосок.

Андрій завмер на місці. Груди розривалися. Жадібно хапаючи повітря, його долоні сперті на колінах, він витирав обличчя промокшою навскрізь нижньою частиною сорочки.

Коли його зір остаточно повернувся, він підвів свій погляд. За крок від них шаленіла буря. Тонкі, холодні краплі закрили єдиний вихід щільною стіною і, розбиваючись об бруківку, долітали до ніг вже у вигляді бризг. Небо розлютилося, ревіло і здавалося, що кожної секунди пускало блискавиці. Темна фігура навпроти нього стояла нерухомо. Йому здалося, що він вже чув десь цей голос, що він вже знає ту, котра ховається за цією пеленою темряви.

Небо знову заблищало своїм сліпучим світлом, проникаючи навіть під арку, де вони ховалися. Вже під звуки грохоту він вдивлявся у знайоме обличчя, і не міг повірити своїм власним очам. Хоча його захват минув так само швидко, як і почався.

— Зачекай, у тебе кров! — вигукнув він.

— Ахх, дійсно. А я-то думаю, що це таке червоне у мене на руці? — вона тицьнула йому своєю долонею прямо до очей. — Це називається кров, так? Дякую, буду знати!

— Я... Я...

Ні! Тільки не зараз! Не тупи! Думай, думай!

Чи здатна людина йти проти свого єства? Так вже склалося, що протилежній статі достатньо всього одного погляду, достатньо всього єдиної посмішки, а навіть милої гримаси, щоб повністю відключити чоловічий мозок. Або ж, як у випадку з Андрієм, забрати дар мови. Тому що перед ним стояла та сама білявка, котру він помітив на зустрічі, котра читала вірші і до котрої він так і не насмілився підійти ближче.

Можливо, за нормальних обставин він би так і не зміг вичавити з себе нічого пристойного, але залишки алкоголю все ще вешталися у його голові. А відтак бар’єри розмилися, наче дитячі малюнки на дорозі після дощу.

— Чекай, в мене має бути хустинка. Ось, тримай приклади до рани.

Він помітив, як до нього простягнулася несмілива рука, ледь відчутно торкнулася кінчиком пальця його долоні і взяла зіжмяканий і вологий шматок тканини, який у цьому вигляді лиш нагадував хустинку. При усвідомленні цього Андрієві до горла підійшов комок.

Вона, наче не звертаючи на це уваги, виставила руку до стіни з дощу і як слід його змочила, перед тим, як приставити його до рани.

— Вибач, це було ненароком. Я так біг до цієї арки, що не помічав нічого і нікого навколо.

—Та досить вже вибачатись, — її голос був спокійним та рівним, так, наче нічого і не сталося, — все добре, не переймайся. Тільки знову доведеться йти на корекцію брів. Я лиш два дні тому була.

— Еммм, якщо треба, то я, еммм, можу якось віддати... Ну... Типу як...

— Та жартую я, — кутики її губ розтягнулися, — ти ж Андрій Степко, так? Занадто соромливий, щоб говорити перед натовпом, але достатньо, щоб випивати зі Стахевичем на барі.

У її голосі не було чутно ані образи ані обурення. Вона стояла, зігнувши ногу, опираючись підошвою об стіну, а тією огидною хустинкою затуляла свою брову. Миготіння блискавиці освітлювало її обличчя, її мокре, розпущене волосся, а ще очі, котрими вона пускала бісики. Її щоку прикрашала ледь помітна родимка. Він відчував, як кінцівки знову починають його підводити, тремтіти, трястися в темноті, немов від страху. Зробивши глибокий вдих, він міцно, майже до болю, стиснув промокшу кінцівку своєї сорочки.

— Не зовсім, — голос вирівнявся, — він, до речі, сам підійшов. Я і сам був в шоці. А про мій виступ... Все насправді було так погано ?