Пісня туману

Дощ, що не закінчується

Дощ ішов уже три дні. Не важкий і не холодний, а той, що лоскоче лоб і ніби питає: “Чи пам’ятаєш мене?” Тукіус сидів під широким листком і спостерігав, як краплі повільно збираються в калюжу, що світилася зсередини.

— Це не звичайний дощ, — бурмотів він. — У ньому щось є...

Скаробіус мовчки торкався вусиками мокрого камінчика, що ховав у собі візерунок спіралі. Він знав ці спіралі — старі, як перша пісня.

— Це пам’ять лісу, — нарешті промовив. — Вода зберігає голоси. І хтось відкрив її.

Десь високо, на тонкому гіллі, сидів Аурік Капо. Його силует було ледь видно крізь пелену. Він не зводив очей з однієї краплі — вона висіла в повітрі, не падаючи, не тремтячи.

— Вона бачила щось, — прошепотів він. — І тепер хоче розповісти.

Усі троє не помітили, як дощова пісня стала гучнішою. Її почули інші. Навіть ті, хто спить у корінні. Навіть ті, хто вже давно забув, як це — відчувати.

Ліанна

Подобається

#3430 в Фентезі
#753 в Містика/Жахи

У тексті є: 1. містичне фентезі про дружбу й магію, 2. туманна пригода в зачарованому лісі, 3. казка про дощ

Відредаговано: 26.04.2025

Додати до бібліотеки

Поскаржитись