Глава 29

Ранок зустрів їх непривітним холодом. Вогонь у вогнищі давно згас, лишивши по собі чорний попіл, і в повітрі ще стояв запах вологи та гару, що нагадував про минулу ніч. Ліс був надто тихим — ні шелесту вітру, ні співу птахів. Здавалося, самі дерева вичікували, мов свідки того, що мало статися.

Айліс сиділа на камені біля кромки галявини, стискаючи кристал у долонях так міцно, ніби боялася його випустити. Після нічного зізнання Кірвена в її серці панував дивний спокій, змішаний із тривогою, яка наростала, як гроза за обрієм. Вона знала: щось змінилося. Не тільки в ній, а й між ними. Його слова звучали в пам’яті, мов заклинання, і кожне їхнє відлуння змушувало серце битися швидше, гарячіше, сильніше.

Коли сонце повільно піднімалося над кронами дерев і холодний туман почав розсіюватися, Ліодар повернувся. Він мовчки простягнув Айліс маленький мішечок із сушеними травами, зібраними серед нічного лісу. Його очі були втомлені, але спокійні, наче він уже знав більше, ніж говорив уголос. Айліс зварила настій, і гарячий пар швидко наповнив табір ароматом полину й м’яти. Вона пила повільно, ковток за ковтком, відчуваючи, як тепло розливається тілом і напруга відступає, але думки не відпускали. Кожен її погляд на Кірвена, який сидів трохи осторонь, знову розбурхував бурю всередині.

Вони рушили далі, тримаючись вузькою стежкою. Айліс ішла попереду, Кірвен тримався збоку, як завжди, рухаючись безшумно, наче тінь, яка ніколи не відпускає. Ліодар ішов позаду, залишаючи їх удвох у дивному відчутті близькості, про яку жоден із них не наважувався заговорити. Його присутність була відчутною навіть у мовчанні. І чим довше вони йшли, тим сильніше Айліс відчувала, що ця мовчанка тягне їх разом у якусь невидиму глибину.

Дерева раптово розступилися, відкривши простір. Перед ними, мов кам’яний привид, постав старий храм. Його стіни давно впали, залишивши тільки уламки колон, обвиті мохом. Камені лежали хаотично, немов пам’ять про давню катастрофу, а вітер свистів у проломах, розносячи відлуння минулих молитов. Це місце дихало тишею й величчю одночасно. Вона було позначене на карті, але не це була їх мета.

Айліс відчула, як її серце закалатало швидше. Руїни нагадували їй про те, що навіть найміцніше може впасти, але в цій занепалій красі було щось дивовижне — відчуття того, що пам’ять і почуття не зникають, навіть коли руйнується все навколо.

— Ми зупинимося тут, — промовив Ліодар, уважно окинувши поглядом руїни. Його голос був спокійний, але глибший, ніж зазвичай. — Вам обом потрібен перепочинок.

Він відійшов убік, залишаючи їх самих. Айліс повільно ступила вперед, долаючи завали. Камінь був холодним під ногами, і кожен крок луною віддавався у тиші. Вона відчула за спиною кроки Кірвена й обернулася. Його тінь розтікалася слідом за нею, наче сама темрява йшла поруч.

— Дивне місце, — промовив він, дивлячись на уламки колон. Його голос луною розлетівся між каменями. — Колись тут молилися. Тепер — лише попіл. Так і з людьми: усе, що вони будують, одного дня перетворюється на руїну.

— Може, не все, — відповіла Айліс тихо, дивлячись йому просто в очі. — Є речі, що залишаються навіть тоді, коли падають храми й царства.

— Наприклад? - він усміхнувся. Це була його звична усмішка — сумна, небезпечна, але цього разу в ній світилася щирість.

Вона вагалася. Її серце билося так швидко, що кожне слово могло стати вироком. Та після тієї розмови між ними не мало бути незручності. Та все ж прошепотіла.

— Почуття, - посміхнулась дівчина. –  Те, що в серці.

Повітря між ними стало важчим, ніби саме місце підштовхувало їх до визнання. Айліс відчула, як кристал у її руках запульсував. Його темне сяйво злилося зі світлом, яке падало крізь проломи, і створювало навколо них дивну ауру.

Кірвен зробив крок уперед. Потім ще. І ще. Її серце зупинилося в чеканні. Вони стали поруч, серед руїн, де колись, можливо, стояв вівтар. Сонце пробивалося крізь тріщини в камені й малювало золоті відблиски на їхніх обличчях.

— Айліс, — його голос був глухим, хрипким, але кожне слово звучало, наче клятва. — Учора я сказав, що закохався в тебе. І тепер я повторю. Це справді так, навіть якщо це зруйнує мене. Навіть якщо це зруйнує нас обох.

Її очі наповнилися сльозами. Не від страху, не від болю — від полегшення, від щастя, від того, що вона нарешті чула слова, яких боялася й водночас прагнула всією душею. Його погляд спалахнув сріблом. Він нахилився, і в ту ж мить світ зник. Ліс, руїни, кристал, тіні — усе розчинилося. Була тільки вона й він. Їхні губи зустрілися, і цей поцілунок став першим справжнім контактом їхніх сердець.

Це було не схоже на нічний поцілунок. Тоді це був спалах, полум’я, що вирвалося назовні. А зараз — тиша і глибина, розкриття й відданість. У ньому було все: біль минулого, страх перед майбутнім і непереможна сила теперішнього.

Тіні довкола ворухнулися, відгукуючись на їхні почуття. Світло сонця й темрява злилися в єдиному танці. Кристал у руках Айліс засяяв так яскраво, що руїни спалахнули, мов ожили після довгого сну. Каміння, яке мовчало століттями, тепер ніби дихало разом із ними.

Айліс відчула, що її серце б’ється в одному ритмі з його. Більше не було двох голосів, двох пульсів, що боролися між собою. Була єдина мелодія, що об’єднала їх обох. Вона не могла розрізнити, де закінчується вона і починається він.

Її руки самі простягнулися, торкнулися його обличчя. Він обійняв її, притискаючи до себе, і вона відчула, що навіть серед руїн, серед холодного каменю й темряви, вона знайшла свою фортецю. Його. Поцілунок тривав довго, і кожен його подих вливався в неї, наповнював, розчиняв її в собі. Вона знала: їхні серця тепер зв’язані міцніше, ніж будь-які кристали, сильніше, ніж найдавніші клятви.

Коли вони нарешті відсторонилися, їхні очі світилися однаковим сяйвом. У ньому відбилося і світло, і тінь. Він побачив у ній не лише ніжність, а й темряву, вона в ньому — не лише тінь, а й світло. Вони стали цілим. Їхнє кохання було небезпечним, забороненим, але тепер це вже не мало значення. Бо серед руїн старого храму, серед тиші й каміння, їхні серця злилися в єдиний ритм. Відтепер вони були пов’язані назавжди.