Епілог

Минали роки. Світи не стали простішими — вони ніколи не бувають простими. Айріани все ще будували свої храми у небесах, прозорі куполи яких ловили сонячне сяйво й відбивали його тисячами іскор. Ксаларі вели свої нічні мисливські стежки крізь глибини тіней, наче нагадуючи собі, що темрява може бути не лише загрозою, а й захистом. Вейри співали на глибині, і їхні хори йшли хвилями морів, які часом можна було почути навіть на суші. А люди, як і завжди, кували залізо, прокладали дороги, зводили міста й несли факели у темряву. Але після тієї битви й жертви вже нічого не було таким, як раніше.

Портали залишилися — не ворогами, не загрозою, а вікнами. Вони світилися по-різному: іноді рівно, як спокійні зорі, іноді пульсували, немов серце світу, що б’ється в унісон із усіма. Діти, які народжувалися після тієї доби, виростали під цими вогняними й водяними арками. Вони не боялися, як їхні батьки, а питали з цікавістю: «А що там, по той бік?» І старші відповідали вже не словами ненависті чи страху, а лагідно: «Наші сусіди. Наші брати. Наші друзі».

Айліс і Кірвен стали легендою ще за життя. Їхні імена звучали в піснях і молитвах, у шепоті нічних казок і в хорі святкових співів. Хтось називав їх «світлом і тінню», хтось — «двома серцями, що билися як одне». Про їхню подорож складали легенди, і в кожному народі вони звучали по-своєму.

Айріани співали про неї як про ту, хто відновила зорі, які тьмяніли від війни. Ксаларі шепотіли про неї як про тінь, що навчила світло бачити красу пітьми, і про нього — як про сина темряви, котрий вибрав любов, а не зраду. Вейри вплітали її ім’я у свої глибокі хорали, щоб воно бриніло хвилею серед підводних печер. Люди складали балади й сказання, де вона була мостом між усіма дорогами, що вели до єдності.

Минуло десятиліття. У долині, де колись гуркотіли громи останньої битви, звели новий храм. Він не належав жодному народові й водночас належав усім. Його колони підняли айріани, вкриваючи їх різьбленням зоряних знаків. Камінь витісували ксаларі, вплітаючи в нього візерунки тіней, що рухалися при світлі місяця. Річкові канали, які живили храм водою, проклали вейри, і в них співали невидимі струмені. Дах укрили люди, вклавши в нього блискучі пластини з металу, що ловили сонце й нічні зірки.

У центрі поставили камінь із символами чотирьох рас: крило, тінь, хвиля й іскра. Поруч поклали невеликий кристал, який колись горів у руках Айліс. Він більше не палав, а лише тремтів тихим відлунням, але цього було достатньо, щоб кожен, хто торкався до нього, відчував рівний пульс гармонії. Люди говорили, що він б’ється разом із серцем кожного, хто прийшов не з мечем, а з миром.

Сюди приходили всі. Старі — щоб подякувати за збережене життя. Молоді — щоб навчитися пам’ятати і не повторювати помилок. Діти — щоб почути історію. І завжди знаходився хтось, хто розповідав:

— Колись була дівчина. Її називали Розколотою, бо в її серці билися два ритми — світло і тінь, - звучала історія. – Вона могла знищити світ, але обрала його врятувати. І був поруч юнак із ксаларі, який мав зрадити, але залишився. Разом вони з’єднали те, що вважалося неможливим.

— А що сталося з ними потім? – питали діти.

І ніхто не відповідав однаково. Одні казали: «Вони зникли, розчинилися у гармонії». Інші: «Вони живуть серед нас, просто ми їх не впізнаємо». Треті вірили: «Вони відійшли у портали, щоб там, на інших берегах, продовжити свій шлях».

Але одне знали всі: їхня пісня залишилася. Бо щоночі, коли світло зірок сходило над небом айріанів, коли тіні повільно спадали в печери ксаларі, коли хвилі вейрів торкалися берегів, а кузні людей гасили вогонь, — можна було почути тихий гул. Він ішов від самих порталів. Він звучав у серцях. Це була не молитва й не крик. Це була мелодія — рівна, вічна.

Її назвали Піснею розколотих. І кожне серце, яке билося в цьому світі, знало: вона не стихне ніколи. Бо світи тепер співали разом. А в їхньому співі завжди жили два серця — світла й тіні, що навчили їх гармонії. І навіть коли минули століття, і людина чи айріан, вейр чи ксаларі стояли перед новим викликом, вони піднімали очі до порталів і чули — гул, що був піснею. Вона не обіцяла безхмарного майбутнього. Вона нагадувала: гармонія — це не дар, а вибір. І цей вибір роблять знову й знову.

Так світ навчився жити не у війні, а у співі. І цей спів звучав завжди. Пісня розколотих. Пісня, що не стихає.