Глава 43

Світ оговтувався повільно. Здавалося, сама земля довго намацувала новий ритм після страждання й руйнувань. Дерева ще не встигли пустити молоді пагони крізь попіл, ріки не очистилися від кривавих відблисків, повітря ще зберігало гіркий присмак битви. Але в цій нерухомій тиші народжувалося щось нове — не страх, не гнів, а спокій. Непевний, крихкий, мов прозора крига над глибиною, але справжній.

Над долиною все ще висіли портали — прозорі брами, немов закам’янілі блискавки у небі. Вони сяяли то сріблом айріанів, то золотим світлом сонця, то синювато-зеленим відтінком хвиль, то червоним жаром кузень людей. Колись вони були ранами, що розривали тканину світу. Тепер стали шрамами — болючими, але такими, що вже не кровоточать. І ще більше: у їхньому сяйві лунала музика. Не звуки, що можна почути вухами, а тихий хор, який відчувався серцем. Кожен, хто вижив, знав: світи заговорили одне з одним, більше не кричачи, а співаючи.

Айліс стояла на краю високого уступу. Її постать здавалася крихкою у світлі заходу, але водночас незламною. Волосся, колись скуйовджене бурями й вітрами, тепер спадало м’якими хвилями. Очі світилися — не тим несамовитим сяйвом, яке палило її зсередини, а спокійним, теплим. Навіть виснаження не могло сховати того, що було видно кожному: вона більше не була Розколотою. Вона стала тим, що поєднало голоси, — містком, який не зламався, а перетворився на шлях.

Поруч стояв Кірвен. Його тінь, що завжди нагадувала холодну прірву, тепер світилася м’якими відблисками, ніби у самій пітьмі запалала іскра. Він мовчав, не намагаючись знайти слова. Його погляд, завжди гострий і холодний, був тепер глибоким і спокійним. Він знав: слова зайві.

Знизу, з долини, піднімалися голоси народів. Айріани вишикувалися рядами, їхні крила розкривалися у сяйві сонця, і вони заспівали свою найдавнішу пісню. Колись її співали лише під час народження світанку. Їхні голоси були чисті, мов кришталь, ніжні й сильні водночас.

Ксаларі відповіли низьким гулом. Їхній спів не був ніжним — то був відлунний подих каменю й ночі, глибокий, наче серцебиття землі. Він більше не загрожував, а підтримував чистоту айріанів, створюючи фундамент для гармонії.

Вейри підняли руки над річками. Вода слухалася їхніх пальців і заграла, наче струни арфи. Хвилі співали ритмом серця, бриніли, переливалися, утворюючи мелодію, що впліталася між голосами й гулом.

Люди вдарили в барабани. Не для маршу, не для крику війни, а для ритму, що тримав усе разом. Глухі удари луною котилися долиною, додаючи єдину основу багатоголоссю.

І вперше чотири світи співали разом.

Айліс заплющила очі. Вона відчула, як усередині озивається щось давнє і знайоме: кристал, що колись був прокляттям, тепер відповідав гармонією. Його пульс більше не бився хаотично, не рвав її навпіл. Він танцював у ритмі пісні, яка народжувалася навколо. Вона не була слухачем. Вона була струною у цьому хорі.

— Чуєш? — прошепотіла вона.

— Чую, — відповів Кірвен. Його голос був низьким, тремтливим, хоч він і намагався зберегти спокій. — Це пісня тих, кого ми називали розколотими. Вона тепер наша.

Айліс усміхнулася. Усмішка була щирою, вперше без болю і тягаря. Внизу, біля зруйнованих колон храму, стояли вигнанці. Серен тримала кинджали опущеними — вперше вони були прикрасою, а не загрозою. Арден сперся на спис, його плечі здавалися кам’яними, але на обличчі не було гніву, тільки гордість і спокій. Ліодар стояв із посохом у руках, його очі блищали слізьми — не від скорботи, а від радості.

— Вона завершила шлях, — сказав він так, щоб усі почули. Його голос луною прокотився каменем. — Вона повернула нам голос.

Пісня росла, піднімаючись у небо. Портали відповіли сяйвом: крізь них долинали відлуння інших світів. Айріани бачили у своєму небі нові зорі, яких там ніколи не було. Ксаларі відчували, що тіні більше не гризуть їхню душу. Вейри чули спів океану — спокійний, а не шалений. Люди бачили, як вогонь у кузнях горить рівно, не пожираючи, а творячи. І всі вони знали: це була її пісня. Пісня розколотих, які стали цілісними.

Айліс зробила крок уперед і підняла руки. Кристал у її долонях відповів м’яким сяйвом. Це було не палке полум’я, що палить, а світло ранкового сонця після бурі. І це світло об’єднало голоси у єдине.

— Світло і тінь більше не вороги, — сказала вона. Її слова розлетілися долиною, злетіли у небо, відбилися у порталах. — Ми різні. Але ми разом. І це — наша сила.

— І наш шлях тільки починається, - Кірвен поклав руку їй на плече.

Пісня досягла вершини. Крила сяяли золотом, тіні тремтіли сріблом, вода танцювала зеленкуватим ритмом, вогонь співав червоним хором. Чотири світи співали разом, і навіть небо відкрилося, показавши нову далечінь, нові зорі, яких ніхто ще не бачив. Це було не завершення. Це було вічне продовження.

Айліс знову заплющила очі. Вона дозволила пісні пройти крізь неї, стати її серцем. І зрозуміла: історія, написана кров’ю і жертвою, завершилася. Але пісня лишиться. Вона розчинилася у серцях усіх — тих, хто воював, і тих, хто вижив. Вона стане легендою, якою матері колисатимуть дітей. Молитвою, яку старі шепотітимуть у нічній тиші. Пам’яттю, яку нестиме кожен камінь.

Пісня розколотих. Пісня єдності.

Світ ніколи більше не стане таким, як колись. Але тепер у нього була гармонія. І ця гармонія звучала в серці Айліс. У серці Кірвена. У серцях усіх народів. Велич і магія не зникли. Вони залишилися назавжди.