Глава 42

Небо вже не палало, не тремтіло від вибухів магії, воно було ясним і тихим. Лише портали все ще сяяли над світом, мов дивні шрами, що залишилися після хвороби. Вони не рвали тканину реальності, не роздирали повітря на шматки, але нагадували: світ ніколи не буде таким, як колись. І серед цього нового спокою, крихкого, як тонкий лід на весняній річці, Айліс сиділа поруч із Кірвеном на високому уступі, звідки відкривався вид на долину.

Долина, де ще кілька днів тому вирувала війна, тепер була вкрита туманом і тишею. Каміння лежало розкидане, мов уламки чогось величного, що впало й розбилося, і навіть у цих уламках відчувалася пам’ять про вогонь та темряву. Вітер приносив запах попелу, гіркуватий і важкий, але в ньому вчувався й інший аромат — свіже дихання трави, яка пробивалася крізь тріщини в землі, ніби життя саме шукало дорогу після смерті.

Там, унизу, вже можна було побачити постаті: айріани лагодили свої крила, ксаларі відбудовували печери й вирізьблювали в камені нові знаки, люди збирали уламки металу й ставили намети, а вейри співали біля води, наче намагалися втамувати біль землі своїм співом. Уперше всі ці народи діяли не проти одне одного, а поруч.

Айліс притулилася плечем до Кірвена. Її тіло ще було виснажене, кожен рух нагадував про жертву, яку вона принесла, аби стабілізувати портали. Вона відчувала себе не лише втомленою — ніби частина її сутності залишилася там, у сяйві, де вона втримувала чотири світи від остаточного краху. Кристал у її руках більше не горів, а лише тихо пульсував, мов друге серце. Але в цьому спокої вона відчувала щось інше: силу, яка вже не рвала її навпіл, не зводила до відчаю, а стала невіддільною частиною її самої.

— Тиша дивна, — промовив Кірвен, вдивляючись у обрій. Його голос був низьким і трохи глухим, наче він сам не вірив у те, що каже. — Я звик, що темрява завжди приносить крик. Що за тишею ховається небезпека. А тепер... немає нічого.

— Це не нічого, — відповіла вона з посмішкою. — Це початок. Якби хтось мені сказав, що я буду сидіти поруч з ксаларі, в якого закохана, та дивитись на те, як світи об’єднуються, то ніколи би не повірила.

- Але тепер це наша реальність, - посміхнувся хлопець.

Він глянув на неї. Його очі, завжди гострі й холодні, тепер були м’якими, немов віддзеркалювали небо. У них відбивався кристал, який вона тримала, — не як зброя, а як символ. І вперше тіні в його зіницях світилися так, немов у них запалало світло.

— Коли я вперше побачив тебе, — сказав він тихо. — Я думав, що ти загроза. Що ти міст, який має впасти. Мені казали: ти зруйнуєш нас усіх. І, знаєш, я сам у це вірив. Я бачив у тобі лише хаос, розкол, небезпеку.

— А тепер? — спитала вона, торкаючись пальцями його руки. Її дотик був слабким, але справжнім.

Кірвен замовк. Його тінь накрила її плече, і в цій тіні не було холоду, що колись лякав і відштовхував. Лише захист, якого вона не знала в жодному світі.

— Тепер я знаю: ти врятувала мене. Не світи. Не раси. Мене. Бо без тебе я був би порожньою тінню, що слухається чужого голосу, - хлопець посміхнувся. – Я вірив у долю, у наказ роду, у тягар, який мені передали. А тепер я маю власний голос. І цей голос каже: ти моє світло.

Айліс відчула, як у грудях стислося серце. Вона довго вагалася, довго шукала слова, щоб відповісти, але зрештою лише прошепотіла.

— І ти врятував мене. Бо я не знала, чи витримаю цей тягар. Я думала, що розчинюся в ньому, що загину під вагою того, чим стала, - вона уважно подивилась на нього. – Але ти завжди був поряд. Твоя тінь тримала мене, коли світло палило зсередини.

Вони сиділи поруч, і здавалося, що саме небо слухає їхню розмову. Вітер зупинився, вода в долині стишила свій спів, навіть портали сяяли рівніше, ніби теж відчували гармонію. Чотири світи — у мовчазному поклоні тим двом, хто зміг стати їхнім серцем.

Айліс нахилилася до нього, і їхні лоби торкнулися. Цей простий дотик був тепліший за будь-яке полум’я і сильніший за будь-яку магію. Кристал у її руках відповів: його пульс збігався з ритмом їхніх сердець. Світло й тінь злилися.

Їхні серця билися разом. Не як два окремі удари, а як один, рівний, впевнений. Айліс відчула, як у ній знову здіймаються стихії — вогонь, вода, сяйво, темрява. Але тепер вони не боролися, не рвали її на шматки. Вони слухалися ритму, який задавав їхній союз. Це було не підкорення і не боротьба. Це була гармонія.

— Я боюся, — зізналася вона раптом, ледве чутно, і слова тремтіли, мов листя у вітрі. — Боюся, що цей мир недовгий. Що завтра вони знову візьмуть у руки зброю. Що моєї жертви виявиться замало.

— Він завжди буде недовгим. Бо світ — це боротьба. Ніхто не забуде втрат, ніхто не викине з серця гнів. Але ти дала нам шанс, - Кірвен усміхнувся. – І навіть якщо цей шанс крихкий, як скло, я стоятиму поруч із тобою, поки він тримається. І навіть після того, як він розіб’ється, якщо розіб’ється.

Його слова були прості, але вони наповнили її серце спокоєм. Бо вона знала: більше не одна. Айліс схилилася ближче, і їхні губи зустрілися. Це не був поцілунок пристрасті, що вириває подих, а ніжність, у якій ховалася правда. Поцілунок, що скріплював союз не лише їхніх тіл, а й душ. І світ відгукнувся. Портали здригнулися, але не від хаосу — від гармонії. Їхнє сяйво стало рівним, спокійним, як полум’я лампади, що горить не для руйнування, а для світла.

Айліс відчула: її шлях завершується. Вона була вигнанкою, проклятою, Розколотою. Вона несла тягар світів і могла зруйнувати все. Але тепер вона була не уламком, не тріщиною у світі, а цілісною. І ця цілісність була не лише її заслугою. Вона належала їм обом. Вона підняла кристал. Він сяяв рівно, спокійно, більше не намагаючись рватися в різні боки.

— Подивися, — прошепотіла вона. — Він більше не розколотий.

— Бо й ти більше не розколота, - Кірвен обійняв її за плечі, і його голос луною відгукнувся в її серці.

Вони сиділи довго, мовчки дивлячись на долину. І навіть коли сонце зайшло, а портали освітили небо сріблом і золотом, вони не розімкнули рук. Бо знали: справжня сила не в кристалах і не в стихіях. Справжня сила — у серцях, що б’ються разом. Айліс заплющила очі. Її подих був рівний, спокійний. І вперше за весь шлях вона відчула повноту. Завершення.