Глава 40

Небо ще дрижало від вибуху світла. Портали, що висіли над долиною, не зникли, але їхні краї роздиралися, мов відкриті рани. Світло айріанів змішувалося з тінню ксаларі, хвилі вейрів накочувалися на іскристий вогонь світу людей. Це вже не було простим зіткненням чотирьох реальностей — це був хаос, у якому кожна стихія намагалася проковтнути іншу, довершити розкол, що колись розпочав Великий Розлом.

Айліс стояла в центрі цього хаосу, охоплена сяйвом. Її тіло світилася, немов сама вона стала кристалом, і серце билося так голосно, що його чули навіть ті, хто ще бився на віддалених пагорбах. Але з кожним ударом вона відчувала: рівновага хитка. Портали не закривалися й не зливалися остаточно. Вони рвали тканину реальності, і ще трохи — все впаде.

— Воно нестабільне! — крикнув Ліодар, притискаючи руку до грудей, щоб перекрити гуркіт. Його голос луною зривався в кам’яних склепіннях руїн. — Якщо їх не зупинити, ми втратимо все!

Серен стискала кинджали, але навіть вона розуміла: це не битва зброї. Арден рвався вперед, намагаючись захистити Айліс від вітрів і уламків каменю, які летіли в усі боки, але його сила була краплею проти бурі.

Кірвен стояв поруч. Його тінь обіймала її, намагаючись хоч трохи зменшити тиск. Він бачив, як її руки тремтять, як зіниці блищать, наче в них відбивається одразу чотири світи. І він розумів: вона на межі.

Айліс відчувала все. Крики айріанів у небі, плач ксаларі в тінях, пісню вейрів і гул кузень людей. Вони всі тягнулися до порталів, усі вимагали своє, усі рвали її серце. Вона знала: ніхто, крім неї, не здатен втримати цю силу.

— Я повинна… — прошепотіла вона. — Я повинна стабілізувати їх.

— Якщо ти віддаси стільки сили, ти сама не виживеш! - Кірвен схопив її за руку. Його очі палахкотіли страхом.

Вона глянула на нього, і в її очах не було страху. Лише втома й рішучість. Дівчина розуміла, що хлопець дуже хвилюється за неї. Вона пригадала своє дитинство. І воно готувало до цього.

— Якщо я цього не зроблю, ніхто не виживе, - сумно посміхнулась дівчина. – Я завжди була чужою в цьому світі. А це шанс зробити те, для чого я народилась.

- Ні, - різко сказав Кірвен. – Не покидай мене.

Але Айліс більше не слухала. Вона відпустила його руку й підняла кристал. Сяйво вирвалося з її долонь, розлившись по землі, по стінах руїн, по самому небу. Камінь під ногами засяяв рунами, яких ніхто не бачив сотні років. Стародавні символи ожили, вплітаючись у величезний візерунок. Це була формула рівноваги, закляття, створене для утримання світів. Але воно потребувало жертви.

Айліс розплющила очі, і їхнє сяйво відбилося у порталах. Вона відчула, як її серце роздвоюється: половина лишалася в грудях, інша тяглася до кристалів. Вона з’єднала їх усіх, відчувши холод, тепло, солоні хвилі й гаряче залізо одночасно. І тоді крик вирвався з її горла. Це був не крик болю — крик сили.

Портали здригнулися. Краї почали вирівнюватися, розриви стягувалися, мов рани, затягнуті невидимими нитками. Але разом із цим сила витікала з неї, мов кров. Айліс відчувала, як слабшають її ноги, як руки більше не слухаються, як тіло стає прозорим.

— Айліс! — крикнув Кірвен, кидаючись до неї. Він схопив її, обійняв ззаду, намагаючись розділити тягар. Його тінь увійшла в сяйво, але навіть це було краплею в морі. – Я не залишу тебе саму. Нехай ми навіть помремо, проте разом.

Айліс на мить притулилася до нього, відчуваючи холод і тепло водночас. Це дало їй ще кілька ударів серця. Вона здійняла руки вище, і сяйво вдарило в портали. Айріани закричали від захвату й жаху, бо їхнє небо закривалося рівним золотим швом. Ксаларі падали на коліна, бо їхні тіні більше не виривалися назовні, а спліталися у рівномірний морок. Вейри співали гучніше, бо хвилі лягали рівно, а не руйнували землю. Люди мовчали, їхні кузні стихли, бо іскри згасали, наче приборканий вогонь.

Айліс відчула, як кожен світ стабілізується. Але з кожним новим дотиком кристала її власна сила згасала. Серце билося повільніше, подих ставав важчим. Їй здавалося, що вона віддає не лише магію, а й частину душі.

- Відпусти мене, - крикнула дівчина. – Інакше ти загинеш.

- Ніколи, - різко відповів Кірвен. – Разом і до кінця.

І вона віддала останній ривок сили. Світло, темрява, вода й вогонь злилися в єдине сяйво, що накрило все небо. Портали затремтіли — і нарешті стихли. Вони залишилися відчиненими, але більше не розривали простір. Вони стали рівними, стабільними, мов ворота, через які світи могли дивитися одне на одного без загрози.

Айліс впала. Її тіло здавалося виснаженим до межі. Кірвен встиг підхопити її, опустивши на коліна. Її очі були напівзаплющені, подих ледь чутний. Кристал у руках потьмянів, але все ще світився легким сяйвом.

— Ти це зробила, — шепотів він, нахиляючись над нею. Його голос ламався від відчаю й гордості водночас. — Ти врятувала їх.

- Ми, - прошепотіла вона. – Це зробили ми разом.

Ліодар підійшов, його руки світилися м’яким сяйвом. Він намагався передати їй силу, але кристал відштовхував будь-яке втручання. Його обличчя сповнилося надією.

— Це дасть надію усім народам, - посміхнувся чоловік. – Ми зможемо спробувати жити разом без страху, що один світ поглине інший.

Серен упала поруч, притиснувши руку до рота. Арден стояв позаду, мовчазний, але його обличчя було кам’яним: він розумів, що навіть перемога має ціну. Айліс заплющила очі, слухаючи тишу. І вперше за весь час ця тиша не була гнітючою. Вона була справжньою. Бо світи більше не рвалися один на одного. Вона знала: вони врятовані.

Її тіло було слабким, але серце ще билося. І поруч було тепло руки Кірвена, яке тримало її у світі. Вона відчувала його голос, шепіт, що не давав їй провалитися у темряву. І крізь втому вона усміхнулася. Її жертва мала сенс. Вона віддала частину себе — але світи отримали шанс. І цей шанс був вартий будь-якої ціни.