Глава 39

Долина після битви мовчала. Там, де ще недавно гуркотіли армії й горіли небеса, тепер стояла тиша, що здавалася майже неприродною. Вона була важкою, немов сама земля тримала подих. Порох і дим ще клубочилися у повітрі, зливаючись із присмаком крові, залізним і пекучим. Кожен вдих нагадував рану, що не загоїться. Портали продовжували висіти в небі — рвані отвори, крізь які струменіла чужа реальність, кожен — зі своїм світлом, тінню, шумом або гуркотом. Їхні краї пульсували, ніби це були живі істоти, що вивергали з себе подих інших світів.

Айліс стояла посеред руїн, самотня перед останнім кристалом. Його сяйво здіймалося, мов полум’я, і світилося не лише в залі, а й у її серці. Це місце відрізнялося від усього, що вона бачила раніше. Тут камінь світився зсередини, і кожна тріщина пульсувала світлом чи темрявою. Під ногами вібрував камінь, у якому ніби текла прихована ріка енергії. Це був вузол, серце світу, у якому сходилися дороги чотирьох стихій. Тут відлунювали голоси минулих епох і битв, тут лежав корінь розколу й надія на відродження. І саме тут чекало її рішення — останнє, найважче.

Кірвен стояв трохи позаду, не наближаючись. Його тінь тягнулася до неї, немов хотіла обійняти, але він не смів зробити кроку. Його очі — сріблясті, глибокі, як нічні води — уважно стежили, але він не промовив ані слова. Він знав: це мить не для нього, а для неї. Серен і Арден залишилися ще далі, біля зруйнованої арки, де вітер свистів у каменях. Вони сперечалися пошепки, бо навіть дихати тут було страшно — кожен звук здавався зайвим. Ліодар опустився на коліна, схилив голову й молився беззвучно, торкаючись руками до холодного каменю. Його губи тремтіли, а очі були заплющені.

Айліс дивилася на кристал. Він був більший за всі попередні — прозорий, але наповнений усім водночас: у його глибині вирувало море, здіймалися язики полум’я, мерехтіли зорі, між якими пливли тіні. Це було не уламок і не окреме Серце. Це було джерело, витік, перший подих світу, з якого почалися всі інші. Від нього йшли невидимі струни, і вона відчувала їх у власному серці.

Вона простягнула руку — і відчула, як кристал відгукнувся. Пульс у її венах став гучнішим, кожен удар серця віддавався луною в стінах храму. Малий кристал у її долоні забився в унісон із гігантом перед нею, і це відлуння мало силу, від якої хотілося кричати. Айліс закрила очі й ледь не зойкнула: у її свідомість вдерлися голоси.

«Об’єднай нас».

«Зруйнуй нас».

«Врятуй».

«Спали».

Це говорили самі світи. Айріани зі своїм сяйвом і гордістю, ксаларі з холодними шепотами тіні, вейри з тужливим співом хвиль, люди з гуркотом молотів і дзвоном сталі. Кожен світ вимагав свого, і всі вони рвали її душу на частини. Це було несхоже ні на біль, ні на страх — це було, ніби тебе одночасно тягнуть у чотири сторони, і жодна не відпускає.

Айліс опустила голову, обхопила себе руками, намагаючись зупинити хаос. Її коліна підкосилися, вона відчувала, як її тіло розпадається на уламки. Їй здавалося, що вона знову стає тією самою розколотою, чужою всюди, нічиєю. І тоді вона почула голос. Тихий, але знайомий, той, що завжди проривався крізь найгустішу темряву.

— Подивися на мене, - сказав він.

Вона розплющила очі. Перед нею стояв Кірвен. Він не торкався кристалу, але його тінь простяглася вперед і накрила сяйво, що розривало її. Його голос був спокійним, хоч вона відчувала — усередині він сам горить сумнівами.

— Ти не одна, — сказав він. — І ніколи більше не будеш одна.

Її серце трохи заспокоїлося. Вона вдихнула глибше й знову глянула на кристал. Сяйво вже не сліпило, воно пульсувало в такт із її серцем.

— У мене немає вибору, — прошепотіла вона. — Я повинна вирішити: об’єднати світи чи дозволити їм розійтися назавжди.

— Це не правда, — відповів Кірвен. — Вибір завжди є. І він твій.

Його слова врізалися глибоко. Бо й справді: ніхто не міг сказати їй, що правильно. Навіть кристал, навіть світи. Лише вона сама. Айліс ступила ближче. Камінь під ногами загорівся, утворюючи шлях. Кожен її крок луною віддавався у храмі, мов удари серця велетня. Кристал світився дедалі яскравіше. І раптом він відкрив їй видіння.

Вона побачила світи, якщо об’єднати їх. Море вейрів накриває поля людей, айріани з крилами ширяють над містами, тіні ксаларі переплітаються зі світлом, і все разом утворює щось нове. Діти, народжені одразу з чотирьох стихій, здатні тримати полум’я у долонях і літати над хвилями. Вільніші, сильніші. Але водночас — хаос. Війни за владу, спалахи ненависті, прагнення підкорити одних іншими. Світ, що може стати величним або згоріти у власному вогні.

А потім вона побачила інше: світи, відокремлені назавжди. Портали закриваються, кожен народ знову повертається до себе. Тиша. Мир. Але й застій. Айріани літають під власним небом, не знаючи чужого. Ксаларі ховаються у темряві, забуті. Люди кують залізо й старіють у своїх містах. Вейри співають пісні хвиль. Ніхто не гине від рук іншого — але ніхто й не росте. Їхня історія зупиняється. Айліс упала на коліна. Сльози котилися щоками.

— Я не можу… — прошепотіла вона. — Якщо об’єднаю — це може знищити всіх. Якщо розділю — ми втратимо все, за що боролися.

Кірвен нарешті підійшов. Він хотів бути поруч з дівчиною. Його руки лягли на її плечі, сильні й теплі. Він нахилився, щоб дивитися їй прямо в очі.

— Ти можеш, — промовив він. — Бо ти вже зробила те, чого ніхто не зумів: прийняла світло й тінь одночасно. Ти не боїшся їх з’єднувати. Ти навчила мене цього. І саме тому ти знаєш, що треба робити.

Його слова були, як подих свіжого вітру. Вона відчула — він вірить у неї. І це було важливіше за будь-які видіння. Айліс піднялася. Сльози висохли. Її руки тремтіли, але очі горіли впевненістю. Вона простягнула кристал уперед і доторкнулася ним до гіганта.

Світ здригнувся. Вибух світла осліпив усіх. Арден закричав, Серен закрила обличчя руками, Ліодар впав обличчям у землю, молячись. Кірвен лишився стояти, хоча його тінь тремтіла, мов від бурі.