Глава 38

Небо розкололося навпіл. Портали, що висіли вгорі немов незагойні рани, пульсували світлом і темрявою, немов дихали самостійно, втягаючи й випльовуючи енергію, від якої стискалося повітря. Земля тремтіла від ударів армій, наче під її поверхнею бився ще один, велетенський серце­подібний кристал, і його удари резонували з кожним кроком воїнів, із кожним змахом зброї.

Рівнина, оточена скелями, перетворилася на арену, де доля чотирьох світів мала вирішитися. Це була не сутичка вигнанців із переслідувачами, не розвідка тіней, не крилатий наліт айріанів. Це була війна — справжня, всеохопна, із усім розмахом і жахом. Тут сходилося все, що лишилося живого і ворожого.

Айліс стояла на пагорбі разом із Кірвеном. Вітер смикав її волосся, а кристал у руках пульсував, розганяючи жар по жилах. Їхні серця билися в унісон, і ця синхронність відчувалася навіть у силі: вогонь, вода, світло і тінь змішувалися в єдиний потік, готовий вирватися. Кожен вдих був схожий на ковток полум’я, кожен подих — на прохолодну хвилю.

Поряд стояв Ліодар, його посох світився, наче древній маяк серед хаосу, і він безупинно шепотів молитви. Серен вже зняла з пояса обидва свої кинджали, і її очі блищали, мов у хижого звіра. Арден стояв, зціпивши щелепи так сильно, що м’язи випирали, і тримав свій спис, немов частину себе.

— Вони йдуть, — промовив Кірвен, його голос був тихим, але очі горіли вогнем, що відбивався від портальних спалахів.

На іншому боці рівнини здіймався темний вир, схожий на вулкан, що викидав не лаву, а чорні спалахи. Там, серед полум’я й тіней, з’явився він. Головний ворог, провідник темряви й світла, викривлений силою, яку він намагався привласнити. Його плащ, немов зроблений із нічних іскор, розвівався за спиною. Срібні очі палали так, що здавалося — вони пропалюють реальність.

— Ви думали, що Розколоту можна врятувати? — його голос був громом, від якого здригалися гори. — Що світи можна зшити з уламків? Дурні! Сьогодні все закінчиться.

І його армії рушили вперед.

Айріани з золотими крилами здійнялися в повітря, заповнивши небо блиском, схожим на метеоритний дощ. Ксаларі розтікалися по землі тінями, підступними й холодними, мов чорні ріки. Вейри здіймали хвилі просто з-під каменю, вода виривалася зі скель, лилася потоками. Люди били барабани, і від цього гуркоту серце віддавало у груди, наче залізні удари долі. Їхні ряди були щільними, важкі механізми гули на плечах, готові палити вогнем.

Айліс відчула, як серце стислося від страху. Але поряд — рука Кірвена. Він стиснув її, холод його тіні змішався з теплом її світла. Вона вдихнула, підняла кристал і сказала.

— Ми не дамо тобі цього зробити, - голосно сказала вона. – Ми разом. Світи ще можна об’єднати.

Її голос прокотився рівниною, змішався з криками, дзвоном металу, але все одно пройшов крізь хаос. І тоді почалося.

Світло врізалося в темряву. Крила різали повітря. Спис проткнув тінь. Вода обрушилася на полум’я. Армії зіткнулися в гулкій колотнечі, і земля під ними тремтіла, тріскаючись. Небо горіло від блискавок, а над усім цим висів гуркіт портальних вихорів.

Айліс ринула вперед. Кристал у її руках світився, викидаючи хвилі енергії, що рвали лави ворогів. Вона відчувала, як сила вливається в її тіло, як змішуються голоси стихій: гарячий сміх полум’я, шепіт хвиль, шурхіт тіней, спів світла. Але тепер вони не тягли її у різні боки — тепер вона знала, як тримати це в собі.

Кірвен йшов поруч. Його меч світився темним сяйвом, що не поглинало, а оберігало. Його удари були точними й холодними, але разом із тим він щоразу відкидав тіні, які намагалися досягти Айліс. Вони рухалися синхронно, як одна істота: коли вона піднімала кристал, він прикривав її з флангу; коли він бив тінню, вона сплітала його темряву зі своїм світлом.

Ліодар здіймав молитви, і земля вкривалася сяючими символами, що ставали пастками для ворогів. Серен була тінню серед тіней, її кинджали раз за разом знаходили шиї та слабкі місця броні. Арден же був бурею: його спис пробивав ряди ворогів, він йшов уперед, залишаючи після себе лише крики й падіння.

Але всі знали: все це нічого не значить, доки стоїть він. Той, хто керував усім. Ворог, що уособлював хаос, якого боялися й боги, і люди. Він ішов крізь битву так, немов армії були лише пилом під його ногами. Його плащ горів чорними іскрами, його руки випускали хвилі магії, від яких падали десятки, сотні. Ворог був бурею, яка не знала меж.

— Айліс! — закричав Ліодар, і його голос був розпачем і молитвою. — Лише ти можеш його зупинити!

Вона знала це. І вона боялася. Бо бачила в ньому те, що носила в собі сама — хаос, розкол, страх. Вони зустрілися посеред поля. Її кристал світився у руках, його магія чорніла, мов ніч без зірок. Світло і темрява зійшлися, і від удару здригнулося небо. Земля тріснула, утворивши глибокі розломи, з яких виривалася енергія порталу.

— Ти — міст, який має впасти, — сказав він, його голос хрипів від люті. — Я зруйную тебе, і світи знову стануть вільними.

— Ти не здатен цього зробити, — відповіла вона, і в її очах сяяв вогонь. — Бо я більше не сама.

Кірвен став поруч. Їхні серця билися разом. Сила, яку вони відкрили під час злиття, знову ожила. Світло й тінь вибухнули з них, злилися, кинулися вперед. Бій був довгим. Кожен його удар змушував її тремтіти й падати, але рука Кірвена піднімала її. Кожна хвиля його сили могла знищити їх обох, але кристал утримував баланс. Вони билися разом, і навіть армії завмерли, дивлячись на цю дуель.

Ворог ревів, немов сама буря. Його сила була велетенською, але він був сам. І кожна його атака розсипалася, бо не мала гармонії. Вона ж мала — його і себе, дві половини одного серця. Кульмінація настала, коли він підняв руки й кинув у них останній удар — хвилю темряви, що мала розчавити все живе. Це була сама смерть, стиснута в один спалах.

Айліс крикнула, здійнявши кристал, а Кірвен накрив її своєю тінню. Світло і темрява злилися остаточно, вибухнули єдиним променем, що розрізав небо й землю. Рівнина здригнулася. Армії відлетіли назад. Небо зайнялося вогнем. І серед сяйва його постать затремтіла. Він упав на коліна, очі згасли, плащ розсипався на попіл. Його голос, ще недавно грім, тепер був лише шепотом.