Глава 37

Долина дихала тишею, важкою, наче камінь, що давив на груди. Ніч розтанула, але сонце ще не піднялося високо, й обрії були затягнуті сірим серпанком, у якому тіні здавалися живими. Дим від вчорашніх багать звивався над табором, пахнув попелом і потом, кров’ю та виснаженням. Вигнанці сиділи в колі, мов привиди, хтось лагодив розбиті леза, хтось співав глухим голосом, у якому було більше болю, ніж мелодії. Діти ховалися під плащами матерів, і навіть їхні очі вже розуміли, що світ став іншим.

Айліс стояла осторонь, спиною до кам’яної стіни, й дивилася вгору. Портали ще не зникли. Вони пульсували, мов рани у небі: золоте сяйво айріанів било прямо в очі, холод ксаларі повз чорними смугами над землею, морські хвилі вейрів шепотіли у повітрі, а з порталу людей сипалися іскри металу й запах гарячої сталі. Вона відчувала їх усі одразу — і це розривало її навпіл. Кристал у долоні був гарячим, серце билося нерівно, а кожен вдих нагадував боротьбу.

— Ти не спиш, — промовив Кірвен, з’явившись так тихо, що навіть вітер його не доніс. Його тінь лягла на землю поруч із її тінню, і Айліс відчула знайоме прохолодне тепло, парадоксальне й заспокійливе водночас.

— Я більше не можу, — відповіла вона, не відводячи погляду від порталів. — Кожної ночі бачу, як кристал розсипається в моїх руках, і тоді світи згорають. Я прокидаюсь із відчуттям, що це не сон, а пророцтво.

На якусь мить між ними запала тиша. Тому хлопець просто підійшов ближче до дівчини та обійняв її. Зараз Айліс як ніколи потрібна підтримка. І вона була вдячна за цей простий жест.

- Я ніколи не була лідером, - сказала вона. – А зараз маю повести за собою кілька народів. Це занадто.

- Але ти впораєшся, - посміхнувся Кірвен. – Хто якщо не ти.

- Знаєш, мені не дає спокою одна думка, - врешті сказала Айліс. – Чому ксаларі весь час нападали? Невже це просто помста за те, що колись айріани це зробили кілька разів.

- Ні, не кілька, - Кірвен похитав головою. – Після роз’єднання світів інші просто почали винищувати нас. І продовжували це робити досить довгий час. Доки ми не дали відсіч, - він сумно похитав головою. – Не ми стали монстрами. Нас такими зробили інші народи.

- Але чи не хочете ви змінити це? Нарешті жити в мирі? – дівчина подивилась на нього.

Він не встиг відповісти. З глибини табору, наче сполоханий вітер, вибіг вигнанець — молодий хлопець із розширеними від страху очима.

— На сході! — закричав він, задихаючись. — Там рух! Ми бачили тіні й крила разом. Вони стежать за нами!

Табір миттєво завмер, а тоді вибухнув метушнею. Чоловіки схопили зброю, жінки кинулися ховати дітей за каміння, Арден підняв спис, його очі палали. Ліодар звів посох і почав шепотіти закляття.

Айліс зупинилася, дивлячись у бік східних скель. І справді — серед туману ворушилися тіні. Сріблясті очі ксаларі блимали в темряві, а високо над землею кружляли постаті з крилами, немов хижі птахи. Вони не кидалися вперед, лише дивилися. І від цього було страшніше.

— Це пастка, — прошепотіла Айліс, і слова прозвучали важче за крик. — Вони хочуть, щоб ми подумали, ніби вагаються.

— І саме цього ми й боїмося, — відповів Кірвен, насупившись. — Вони знають: ти підеш, якщо почуєш голос друга.

Наче підтвердженням його слів, із вузької ущелини, що тягнулася неподалік, пролунав крик. Серен. Її голос розривав тишу, повний болю і страху. Айліс здригнулася. Кров застигла в жилах.

— Ні, — видихнув Кірвен і схопив її за руку. — Це саме те, чого вони хочуть. Не ходи.

— Якщо я не піду — ми вже втратили її, — відповіла Айліс твердо й вирвала руку. Серце калатало так, що кристал у долоні боляче пульсував.

Вона ступила в ущелину, і темрява зустріла її, наче обійми. Камінь стискав з обох боків, краплі води дзвеніли у відлунні. Кожен її крок відлунював гучніше, ніж хотілося. Кристал світився тьмяно, його світло вирізало з темряви лише вузьку смугу попереду.

— Серен? — покликала вона. — Ти тут?

Відповіддю був шелест. І вже за мить із темряви виринули крила. Айріани. Їхнє сяйво було різким, золотим, але обличчя — жорсткими. Очі горіли фанатичним світлом. Позаду з землі піднялися ксаларі, тіні закрили вихід, відрізавши шлях назад.

— Ти прийшла сама, — пролунав голос. Айліс побачила високого айріана, в золотому шоломі, зі списом у руці. Його слова були холодні, як сталь. — Розколота. Тепер ти там, де й мала бути.

— Де Серен? — Айліс стискала кристал так, що пальці боліли.

З темряви кинули тіло. Серен була зв’язана, з кляпом у роті, її очі благали про допомогу. Айліс рвонулася вперед, але з десяток списів спалахнули перед її грудьми.

— Крок — і вона помре, — прошипів ксалар. Його срібні очі блищали, мов лід. — Ти віддаси нам кристал — і ми відпустимо її.

Айліс відчувала, як кристал вібрує в долонях, але його світло було нестійким. Воно спалахувало й гасло, мов серце, що збивалося з ритму. Вона намагалася закликати силу, але замість впевненості в груди рвалося пекуче відчуття, ніби кристал не слухається.

— Хіба ви не бачите? — крикнула вона, відчуваючи, як голос ламається. — Якщо ми не разом, усі загинемо!

— Разом? Ми — світло. Вони — тіні. Люди — гнилі раби. Вейри — бруд води, - Айріан у шоломі розсміявся коротко, глухо. – А ти — хаос. Ключ, який треба зламати, щоб замкнути світи знову.

Ксаларі рушили ближче, їхні тіні звужувалися, стискаючи коло. Айліс відступала, серце калатало, кристал палив руку, залишаючи червоні смуги на шкірі. Вона вже відчувала: ще трохи — і він вибухне.

Раптом із темряви прорвався Кірвен. Його меч засвітився чорним сяйвом, і він увірвався в коло, розсікаючи списи. Його рухи були швидкі й відчайдушні. Він рубав, відштовхував, кидав ворогів у стіну, але їх було забагато. Айріани сипали зверху світлом, ксаларі плели тіні, які тягли його руки вниз.

— Айліс, біжи! — закричав він, падаючи на одне коліно. — Негайно!

Але вона не могла. Серен лежала на землі, задихаючись, Кірвен був оточений. Усе звужувалося, темрява й світло змикалися. І тоді Айліс крикнула — не вголос, а серцем. Кристал вибухнув.