Глава 36

Поле битви затихло. Над долиною зависла тиша, важка й неприродна після грому зброї та криків. Повітря ще дихало порохом, кров’ю й попелом, вода блищала калюжами, відбиваючи криваві відтінки сонця, що хилялося до обрію. Вигнанці збирали тіла загиблих, айріани з поламаними крилами лежали серед чорних тіней, ксаларі відступали в морок, залишаючи по собі лише сріблясті очі, що згасали вдалині. Машини людей ще диміли, їхні воїни відходили до порталу, не наважуючись ані напасти, ані піти остаточно.

Айліс сиділа на камені, стискаючи кристал. Його світло тремтіло м’яко, немов у ньому тепер не було гніву, лише стримана надія. Вона відчувала, що цей пульс підтримує її, навіть коли її власне тіло було виснажене: руки тремтіли, легені горіли кожним вдихом, а очі ще сліпли від спалахів магії, що тільки-но стихли.

Вона дивилася на своїх — на Серен, яка тихо ридала, тримаючи за руку пораненого юнака; на Ардена, що стояв із розбитим списом, ніби досі не міг повірити, що вижив; на Ліодара, чия постать схилилася від утоми, та руки все ще світилися, намагаючись вилікувати бодай тих, у кого ще жеврів подих.

Кірвен стояв поруч, як завжди — тінню. Його мовчання було важчим за будь-які слова. Він не зводив погляду з Айліс, і лише в глибині його темних очей відбивалося запитання, яке нависало над усіма: що тепер? Бо перемога не принесла миру. Вона принесла лише нові питання.

Зібрання вирішили провести біля Серця — там, де земля досі тріщала від його пульсацій, а в небі пульсували розкриті портали. Вони сяяли і лякали водночас: золоті промені світу айріанів сліпили очі, холод тіней ксаларі лягав важким покривалом, хвилі вейрів шуміли, ніби море вдерлося в гори, а іскри світу людей сипалися згори, віддаючи запахом металу й гару. Усі вони висіли над зібранням, нагадуючи: більше немає відокремленості, немає кордонів, які можна було б закрити.

Навколо розколотої скелі утворили коло. Представники рас стояли нарізно, кожен тримався осторонь, немов боявся, що доторк іншого спалить або знищить його. Вигнанці теж стояли тут. Вони вишикувалися поруч з Айліс, немов утворюючи її невидимий щит. І вперше за довгі роки їхні погляди не тяглися в землю — вони дивилися в небо. Айліс підвелася. Її кроки відлунювали серед розколин, й навіть портали, здавалося, притихли. Вона вийшла в центр і підняла кристал — не високо, але так, щоб усі бачили: він із нею.

— Сьогодні ви всі бачили, — почала вона, її голос був тихим, але луною прокотився долиною. — Що війна не приносить перемоги. Лише смерть. Ви билися один проти одного. Але хто переміг?

Її питання зависло у тиші. Лише вітер просвистів у тріщинах землі. Айліс ніколи не вміла гарно говорити, проте зараз всі слухали її. Те, що вони зараз стоять тут, вже добре. Принаймні може вдасться уникнути битви. Але напруження відчувалось в повітрі.

— Айріани, — вона глянула на крилатих. — Ви втратили своїх воїнів. Ваше світло згасало разом із їхніми крилами. Ксаларі, — її очі впали на тіні. — Ви проливали кров, але ваша темрява розривалася від світла. Люди, — вона перевела погляд на чужинців у броні. — Ваші машини спалили землю, та навіть вони не витримали цього хаосу. Вейри, — вона кивнула прозорим істотам. — Ви здіймали хвилі, але й ваш спів потонув у криках.

Вона зробила паузу, дозволивши словам опуститися в їхні серця. Але тут були лише ті, хто насправді не хотів війни. Впевнити ж цілий народ було набагато важче.

— Ми не вороги один одному. Наш справжній ворог — розкол, що зробив нас сліпими, - продовжила Айліс. – Якщо ми не навчимося говорити, то всі загинемо. І жоден світ не вціліє.

Декілька довгих секунд усі мовчали. А тоді першим виступив айріан — старший воїн, чиї крила були всіяні шрамами від полум’я. Його голос гримів, мов гроза.

— Ти говориш про єдність. Але чи може світло поєднатися з темрявою? Ксаларі — наші вороги від народження, - він подивився на темних. – Вони нищили наші міста, палили наші храми! Як ми можемо сісти з ними за один стіл?

— А ваші списи, — у відповідь низько пролунало з боку ксаларі. — Хіба вони не пили нашої крові? Скільки разів ви вторгалися в наші печери? Скільки наших дітей загинуло від ваших крил? Ти смієш говорити про ворогів?

- Ми лише захищали себе, - прорипів айріан.

- Ціною життів наших дітей, - відповів темний. – Але ви цього нікому не говорите. Ми для всіх лише зло. Та правди не знає ніхто.

Крики перекрили одне одного. Айріани розправили крила, ксаларі потягнулися до тіней, у повітрі запахло новою бійкою. Айліс підняла руку. Кристал у її долонях спалахнув, і тіні здригнулися, а світло приглушилося. Вона відчула, як сили вислизають із тіла, але не відступила.

— Досить! — її голос прорізав хаос. — Я бачила, як ви вбивали одне одного. І бачила, як ви падали разом. Хіба ви не розумієте? Ви однаково страждаєте. Ви однаково вмираєте.

Цього разу заговорили люди. Вони чомусь зараз лякали найбільше. Їхній командир — високий, суворий чоловік у броні зробив крок уперед і холодно кинув.

— Ми не збиралися гинути за ваші війни. Ми прийшли, бо портали відкрили шлях, - сказав він. – Якщо ви хочете миру, доведіть, що він принесе нам користь. Інакше ми заберемо своє й підкоримо вас так само, як підкорили власний світ.

Його слова здійняли хвилю обурення. Айріани закричали, що не дозволять чужинцям диктувати умови. Ксаларі зашипіли, готуючи тіні. Вейри лишилися мовчазними, але їхній спів збурився, наче прибій перед бурею. Айліс зробила крок до командира. Її голос знову знизився, але в ньому звучала сталь.

— Ти говориш про підкорення? Але кого ти підкориш, якщо світ зруйнується? – дівчина уважно подивилась на них. – Кого поведеш у свої кузні, якщо земля розсиплеться в порох?

Командир змовк, його воїни відвернули погляди. Тоді заговорили вейри. Їхній представник, прозорий, мов хвиля, підняв руку і промовив співучим голосом.

— Ми чуємо тебе, Розколота. Ми бачили, як твій кристал об’єднав стихії, - сказав один з них. – Ми готові слухати. Але чи готові інші? Чи не зрадять вони тебе завтра?