Глава 35

Небо над долиною залишалося розірваним, мов кривава рана, яку не здатне загоїти жодне світло. Портали пульсували в повітрі, немов серця гігантів, і їхнє сяйво не стихало ні на мить. Вони дихали власними стихіями, як живі: золотий світ айріанів розливався нескінченним світлом, засліплюючи очі й вирізаючи обриси гір. Холод ксаларі стелився землею, і від нього тріскали камені, немов крига. Морські хвилі з ревом накочували на камінь, засипаючи все піною й бризками. А зі світу людей сипалися іскри, мов палаючий град: металевий пил жалив шкіру, а запах гару роздирав легені.

Чотири світи дивилися одне на одного вперше за століття, і жоден не був готовий до цієї зустрічі. Айліс стояла ще серед сяйва, в руках тримала кристал, який пульсував слабше з кожним її подихом. Вона відчувала, що не зможе довго тримати рівновагу, що світ ось-ось завалиться. Плечі горіли від болю, ноги підкошувалися, проте вона стояла, і армії бачили її. Всі — айріани, ксаларі, вейри, люди — вдивлялися у цю дівчину, яка стала віссю нового хаосу. Напруга наростала, і кожен удар серця луною розносився у цьому морі магії. І тоді сталося неминуче: перший удар.

Айріани, засліплені сяйвом власних крил, вирішили, що ксаларі не мають права навіть доторкнутися до їхнього світу. Один із них, високий, у броні, що світилася золотом, з крилами розкритими, немов у сонця, кинувся вперед. Його спис, довгий і тонкий, немов промінь світанку, прошив темряву й увійшов у груди ксаларі, що стояв найближче. Той упав, його кров — чорна, густа, як смола — розтікалася піском, і навіть земля здригнулася від цього падіння.

На мить усе завмерло. І потім вибухнуло.

Крики ксаларі прокотилися долиною, їхні сріблясті очі засвітилися ненавистю. Вони кинулися вперед, і тіні вирвалися з-під землі, обвиваючи крила айріанів, скидаючи їх додолу. Спис розлетівся на друзки, й десятки воїнів зійшлися у кривавій круговерті. Повітря тріщало від магії: світло різало тіні, тіні поглинали світло, і жодна сторона не відступала.

Вигнанці, які ще хвилину тому стояли осторонь, були втягнуті у бій, немов у вир. Арден зі списом закричав і кинувся вперед. Його крик був криком болю, злості, помсти — й саме його підхопили інші. Серен з розплетеними косами вирвала з пояса кинджал і кинулася в натовп, не думаючи ні про страх, ні про смерть. Вигнанці, які ще вчора були просто біженцями, тепер стали воїнами, бо війна сама потягла їх у пащу.

— Ні! — закричала Айліс, але її голос потонув у гуркоті бою.

Кірвен схопив її за руку й різко потягнув убік. Його очі палахкотіли темрявою, а вуста були стиснуті до болю. В ту ж мить над ними пронісся спалах світла, обпаливши землю, де вони щойно стояли. Запах паленої трави й каменю вдарив у ніс.

— Ти не зупиниш це, — його голос був твердий, як залізо. — Це вже початок.

Айліс стиснула кристал так, що пальці побіліли. На іншому боці долини вона бачила, як рушили армії світу людей. Їхні машини гриміли металом, важкі колеса давили землю, і кожен їхній крок луною відбивався в серці. З гармат виривалися вогняні снаряди, розривалися в небі, знищуючи і світло, і тінь, і навіть власних союзників. Вейри вийшли з хвиль: високі, прозорі, з кристалами в руках. Їхні кроки здіймали бурі, хвилі розбивалися об скелі й збивали воїнів із ніг.

Чотири світи зійшлися. Кордони зникли.

Айліс кинулася вперед. Її серце билося в унісон із кристалом, а волосся розвіювалося від вітру, що йшов від порталів. Вона підняла руку, і з землі вирвалися тіні, що відштовхнули ворогів від вигнанців. Одночасно зі світла її долонь спалахнув бар’єр, який закрив спини союзників від вогняних пострілів. Люди падали на коліна, закриваючи очі від осліплюючого сяйва, ксаларі задкували від сили, яку не могли підкорити.

— За Айліс! — вигукнув хтось із вигнанців, і цей крик підхопили інші.

Вони кинулися в бій — не числом, а відчаєм. Вигнанці билися так, ніби кожен їхній удар міг змінити долю світу. Їх було мало, їхня зброя була старою, але в їхніх очах горіло полум’я, якого не могло загасити ні світло, ні тінь. Ліодар ішов за ними, його руки світилися м’яким сяйвом. Він шепотів закляття, і там, де падали вигнанці, земля сама закривала рани, витискала кров, повертала сили. Його голос розносився крізь хаос, як пісня надії, і люди вставали знову.

Бій розгорявся. Айріани спускалися з неба, їхні списи розривали землю золотими шрамами. Ксаларі відповідали хвилями темряви, що поглинали все довкола. Люди кидалися з машинами, їхні гармати гриміли, а вейри здіймали стіни води, що гасили полум’я й ламали крила. Це був хаос стихій, що зійшлися в одному місці, і Айліс відчувала: її серце стає центром цього хаосу.

Кірвен воював поруч. Його меч світився тінню, але кожен рух був точним. Його спина була перед нею завжди, його плечі приймали удари, які могли знищити її. Він більше не був лише ксаларі. Він був її воїном. Її тінню. Її вибором.

Та навіть у найсильніших є межа. До вечора поле бою перетворилося на криваву пустку. Тіла лежали впереміш, земля була темна від крові, вода розтікалася калюжами, дим підіймався від розбитих машин. Крики поранених і стогін умираючих роздирали тишу. Здавалося, жодна сторона не здобуде перемогу.

І тоді кристал у руках Айліс відгукнувся. Він пульсував так сильно, що її руки горіли. Вона знала: якщо відпустить цю силу, може втратити контроль. Але й мовчати означало дозволити світам знищити одне одного.

Вона підняла руки. Її голос зірвався на крик, і з кристала вирвалося сяйво. Воно накрило поле битви, мов буря. Світло й тінь змішалися, і хвиля магії відкинула ворогів назад. Машини людей зупинилися, їхні колеса заклинило. Крила айріанів спалахнули й згоріли, коли торкнулися темряви. Тіні ксаларі зникли, розчиняючись у сяйві. Вейри сховалися у хвилях, їхні співи стихли.

Долина завмерла.

І тоді вигнанці підняли свої списи й кинулися вперед. Їхній удар був відчаєм і вірою водночас. Вони билися не силою, а серцями. І цього вистачило. Айріани відступили. Ксаларі розсіялися. Люди відкотилися назад до порталу, їхні машини диміли. Вейри втекли в глибини води.