Глава 34

Темрява обіймала Айліс, мов холодне й невблаганне море, що поглинає людину, не залишаючи ані шансу на порятунок, ані сили боротися. Вона не відчувала свого тіла — лише бездонну порожнечу й глухий, важкий стукіт серця десь у глибині, що лунко віддавався у всьому довкола. Кожен його удар не належав лише їй. Це був ритм землі, ритм каменю, ритм світу, що зливався з її власним життям. І що довше вона слухала його, то ясніше ставало: то не її серце відгукується, а саме Серце світу кличе її, пульсує, змушує кров обертатися в новому такті, сплітаючи її сутність зі своєю.

Навколо не було темряви у звичному сенсі. Це була порожнеча, де чорне й біле існували водночас, засліплюючи й ховаючи. У цій дивній безодні перед очима миготіли сотні образів, що змінювалися надто швидко, аби встигнути затримати на них погляд. Батько, що падає в обійми тіні, мати, яка колише дитину й намагається прикрити її від чогось невидимого. Обличчя вигнанців, змучені, але горді, їхні руки, що стискають зброю. Зруйновані храми, що перетворюються на попіл у полум’ї. Палаючі крила айріанів, що падають із неба, і холодні, безжальні сріблясті очі ксаларі, які стежать за нею крізь морок. Усі ці картини накочувалися хвилями, змішувалися, розчиняли час і простір, і вона більше не знала, де минуле, де теперішнє, а де прийдешнє.

Вона хотіла закричати, пробити цей морок власним голосом, але виявила, що не має ні вуст, ні голосу. Хотіла розірвати пута, та не відчувала рук. І тоді, коли здавалося, що вона остаточно розчиниться у цій порожнечі, десь із глибини озвався інший звук. Тихий, але впертий, він набирав сили з кожною миттю. Це був її кристал. Малий уламок, який залишився з нею ще від батька, уламок, що носив у собі його жертву й його любов, увесь біль і всю надію. Він пульсував унісонно з її власним серцем, кликав назад, бився так сильно, що його поклик було неможливо ігнорувати.

Айліс відчула жар у грудях. Серце, яке ще мить тому билося повільно й болісно, раптом рвонуло вперед, і з ним прокинулася вся її кров. Енергія, що спала доти, розлетілася жилами, роздираючи нутро, розтріскуючи її зсередини. Було відчуття, ніби сама долина, самі скелі й усі світи намагаються пройти крізь її тіло, обпалюючи його. Вона скрикнула — крик був беззвучним, але саме він розірвав морок. Тріщина пролягла крізь темряву, і крізь неї, мов вода крізь греблю, рвонуло світло.

Вона розплющила очі. Перед нею лежав світ, який ще кілька хвилин тому був полем битви. Повітря й далі тремтіло, земля глухо здригалася, обидві армії — айріани й ксаларі — стояли застиглими, так і не завершивши удару. Вигнанці, старійшини, поранені, усі завмерли, бо відчули, як саме повітря змінилося. У центрі хаосу, серед потрісканого ґрунту, де Айліс ще недавно лежала знесилена, здіймалося нове сяйво.

Айліс піднялася на коліна. Її тіло все ще хиталося від слабкості, але в грудях горіло нове полум’я. Кристал у її руках уже не був маленьким уламком. Він ріс, наповнювався силою, відгукувався на її серце й тіло, мов пробуджений після тисячолітнього сну. Його світіння не було лише темним чи лише світлим. У ньому танцювали й тінь, і сяйво, переплітаючись у дивну гармонію, яка раніше здавалася неможливою. І тепер цей такт луною відгукувався в усьому просторі, змушуючи серця воїнів калатати швидше, змушуючи землю під ногами гудіти.

Айліс піднялася на ноги. Вітер, що виник нізвідки, розвівав її волосся. Очі світилися подвійним сяйвом, відбиваючи дві стихії, що тепер жили в ній. Вона зробила крок уперед — і земля під її босими ступнями вкрилася тріщинами, з яких ринуло сяйво. Армії завмерли. Хтось упав на коліна, не витримавши цього погляду, хтось дивився з обожнюванням, хтось — із відвертою ненавистю.

Кірвен стояв поруч. Його тінь спліталася з її світлом, і в його погляді було стільки недовіри й захоплення водночас, що Айліс відчула: навіть він, звиклий до жорстокості світу, бачив у ній диво. Ліодар тремтів від сили, що розтікалася долиною, але не молився — він розумів, що тепер відбувається щось більше, ніж будь-які молитви.

Айліс підняла кристал над головою. Його світло вдарило в небо, розірвало хмари, і вся долина задрижала так, ніби зараз сама земля зламається навпіл. І тоді сталося те, чого не чекав ніхто. Усі чотири світи одночасно відгукнулися на цей заклик.

Над головою розкрилися тріщини в самому повітрі, наче тканина реальності рвалася, не витримуючи напруги. Перший портал був золотий і величний, його сяйво розливалося, мов світанок. Звідти долинув запах свіжого дощу, спів пташок і дитячий сміх. Це був світ айріанів, світ неба, який озвався першим, визнаючи її силу. Другий портал розкрився темрявою, холодною, як бездонні печери, й із нього вирвалися вітри, рев звірів і подих страху. Це був світ ксаларі, світ тіней, який простягав свої руки, впізнавши в ній власну частину.

А тоді здійнявся третій — із нього ринули хвилі води. Прозорі, але всесильні, вони хлюпнули з розколу, і на мить уся долина наповнилася шумом моря, запахом солі й глибин. Це був світ вейрів, дітей океанів. Нарешті четвертий портал засвітився вогнем і землею: у ньому виднілися вежі, бібліотеки, кузні й іскри ремесел — світ людей, хранителів знань і творців.

Усі чотири світи зійшлися в одній точці. Їхня енергія ринула крізь портали, переплітаючи стихії: світло й тінь зливалися, вода обіймала полум’я, земля тріскала, народжуючи нові обрії. Воїни обох армій завмерли. Клинки тремтіли в руках, бо тепер усі відчули: відтепер немає "своїх" і "чужих". Є лише одне питання — що станеться, якщо ці світи остаточно поєднаються.

Айліс стояла в самому центрі цього буревію. Її серце билося в такт кристалу, і вона відчувала, як енергія чотирьох світів проходить крізь неї. Вона більше не була просто дівчиною, Розколотою, вигнанкою. Тепер вона стала містком, точкою рівноваги, серцем, у якому злилася доля всіх. Сльози текли по її щоках, але це були не сльози слабкості. Це було усвідомлення величезного тягаря і водночас — сили. Її голос, коли він пролунав, був гучнішим за гуркіт битви, сильнішим за спів мечів і магії, глибшим за рев порталів.